Самість і сутана: юнгіанський погляд на шлях Папи Льва XIV

Коли я прочитала в New York Times інтерв’ю з рідним братом новообраного Папи, Луїсом Прево, мене зачепила одна фраза: «Ми дражнили Роберта — на-на-на, ти в нас Папа!» Діти гралися, як усі. Тільки один із них незмінно був священником. А згодом — став ним насправді. І не просто священником, а Папою Римським. Це не кумедна історія. Це приклад того, як у людині з дитинства може звучати голос її Самості — глибинного «Я», того, ким вона народжується, навіть якщо ще цього не усвідомлює.

В аналітичній психології Карла Густава Юнга Самість — це внутрішній центр особистості, глибший за его. Це не те, ким ми себе вважаємо, а те, ким можемо стати. Іноді вона проявляється як інтерес, іноді як сновидіння, іноді як дитяча гра. І якщо людина йде за цим — починається процес індивідуації: шлях до справжнього себе.

Роберт Франсіс Прево народився в передмісті Чикаго, в католицькій родині. Був тихою дитиною, служив міністрантом, подовгу залишався в храмі. Його брат Луїс — інший: прямолінійний, рішучий, пішов служити до ВМС США. Шляхи двох сиблінгів розійшлися кардинально: один став військовим, інший — священником. І кожен опинився на своєму місці.

Луїс згадує: «Я був радше такий — якщо на мене нападуть, я відповім. Роб — інший. Він завжди був миротворцем». Це не просто риси характеру. Це прояви архетипів: один — Воїн, інший — Хранитель миру, посередник, духовний батько.

Прево закінчив університет за спеціальностями математика і філософія, але у сферу точних наук не пішов. Він вступив до августинського ордену, працював священником у Перу, викладав, служив у бідних районах. Саме там він став тим, хто вміє бути поруч, коли важко. Духовним батьком для своїх дуже різних парафіян.

Архетип Батька в юнгіанському сенсі — це не стільки образ суворого родителя, скільки символічна функція стійкості. Це та внутрішня сила, яка окреслює межі, підтримує структуру, бере на себе відповідальність, дає опору. У фігурі Папи Льва XIV цей архетип виявився у здатності бути поруч, спрямовувати, поєднувати. Його шлях — це шлях батьківства не біологічного, а духовного, символічного. Як писав Луїджі Зойя:
«Справжній батько не пригнічує. Він каже: ти маєш бути не мною — собою. Але я буду поруч, поки ти зростаєш».

Так, ідучи своїм покликанням, священник прослужив у Перу понад двадцять років, став єпископом, а згодом отримав призначення до Ватикану. А потім — вибори. Папа Лев XIV.

Луїс Прево усміхається, відповідаючи на запитання про спілкування з братом: «Не думаю, що тепер можна просто взяти й зателефонувати Папі… Але він упорається. Це його місце». І в цих словах — проста братня правда. Роберт був таким з дитинства. Просто з віком його внутрішня суть стала видимою для всіх.

Є щось зворушливе в тому, як доля може проявитися в грі. Роберт Прево в дитинстві грався у священника — і за десятиліття став Папою. Юнг писав: Самість завжди прагне втілення. Вона шукає форму, проявляючись у ранніх фантазіях, захопленнях, образах, ще не затьмарених зовнішніми очікуваннями.

Саме тому юнгіанський аналітик у роботі з клієнтом так часто звертається до дитинства. Він допомагає відновити зв’язок із Самістю — тим глибоким внутрішнім центром, що вказує напрям справжнього життя. Один зі способів цього — дослідження дитячих ігор, спонтанних фантазій, занять, від яких «горіли очі». Те, у що ми грали, ким себе уявляли, чим захоплювалися без тиску дорослих і вимог суспільства, — несе відбиток архетипових сил, що прагнуть реалізації. Аналітик може запитати: «Ким ви мріяли бути у п’ять років? Що ви робили, забуваючи про час?» Ці образи — не просто спогади. Це підказки від Самості, яка, як писав Юнг, «завжди знала, куди тобі йти».

Шлях Прево — не розповідь про великі амбіції. Це розповідь про уважність до внутрішнього поклику. Про те, як не втратити зв’язок із тим, що важливо. Про людину, яка була собою від самого початку — і тому змогла дійти туди, куди кличе доля.