Еспресо, Трамп і симулякр: культурний ребус Томмі Кеша

Коли я вперше побачила кліп Espresso Macchiato, мені стало абсолютно ясно: цей артист переможе. Якщо не на сцені Євробачення, то в головах. Не за рахунок голосу чи мелодії, а за рахунок разючої точності культурного висловлювання. Томмі Кеш опинився в тому місці і в той час, коли його дивний кофеїн-реп, замішаний на повторі і безглуздому наборі слів, став ідеальним симулякром — в бодрійярівському сенсі цього слова.

Сам Томмі Кеш називає свій стиль "post-Soviet rap" і "Eastern European avant-garde", підкреслюючи, що не вважає себе просто репером. В одному з інтерв’ю він прямо заявив: «I’m not a rapper, I’m art» — «Я не репер, я мистецтво». Його музика, кліпи, сценічні образи, костюми, пози і навіть мовчання в кадрі — це єдина художня інсталяція. Він створює не музику, а перформанс у дусі постіронії, де кожен елемент може бути мемом, провокацією і водночас естетичним жестом.

Офіційний кліп Espresso Macchiato, що вийшов за пів року до Євробачення, — це візуальний жест у дусі третьої стадії симулякра, про яку писав Жан Бодріяр: образ, що відсилає не до реальності, а до інших культурних образів. Томмі Кеш п’є каву, точно відтворюючи сцену з відео Енді Воргола, де той мовчки їсть бургер із McDonald’s — серійний продукт, що став іконою масового споживання. Воргол перетворював тираж на мистецтво: банки супу, обличчя Мерилін, логотип — усе це були не унікальні зображення, а символи повторюваності. Кеш бере цей принцип і запускає його по колу — створює образ, у якому реальність не має значення, важлива лише форма, впізнаваний ритуал, копія копії.

Кеш повторює цей перформанс Воргола, тільки не з бургером, а з кавою. Він відтворює процес розпакування, позу, ритм, мовчання, створює новий образ, у якому реальність остаточно розчиняється. Це вже не коментар до культури споживання, а постмодерністський симулякр: копія дії, яка сама була копією. Ми не бачимо ні кави, ні спраги, ні задоволення — лише відлуння культурного жесту, перетвореного на ритуал. І саме тому це працює: бо в цьому дивному, розтягнутому моменті віддзеркалюється стан світу, в якому все стало образом.

Світу, де речі, події і навіть люди сприймаються не такими, якими вони є, а такими, якими вони виглядають. Ми не просто п’ємо каву, ми п’ємо її, як у сторіс. Ми відчуваємо, любимо, переживаємо не безпосередньо, а через кліше, візуальні коди, впізнавані пози. Це і є постмодерн: реальність більше не проживається напряму, вона розігрується, як вистава. Ми живемо всередині образів, і Томмі Кеш цього не критикує, він просто показує, стає дзеркалом.

Сценічний образ Томмі Кеша я побачила пізніше, уже на естонському відбірковому конкурсі на Євробачення. І він став логічним продовженням заявленої естетики. Кеш виходить на сцену в костюмі, що відсилає до Дональда Трампа: строгий піджак, безглуздо довга червона краватка — майже до колін, як утрируваний фалічний символ. Його супроводжує балет в образі охоронців. Він рухається фрагментарно, ніби керується дистанційно — руки й ноги розсинхронізовані, тіло живе власним життям. Це вже не медитація, як у кліпі, а гротескна хореографія розпаду, доведена до фізичного абсурду. Танок хаосу.

Кеш точно зчитав архетип Дональда Трампа — трикстер. Це насмішник, майстер скандалу, персонаж, що руйнує межі серйозності і пристойності. Але Трикстер у юнгіанській системі — ще й архетип переходу, оновлення, руху. Він порушує табу, тому що світ застиг і потребує струсу. Він вводить сміх туди, де всі звикли бути серйозними. Він створює нове, руйнуючи старе, хоча сам може цього не усвідомлювати. Це не лиходій, а агент змін.

У культурі, де все давно стало рольовою грою, трикстер і стає найточнішою фігурою. Не тому, що він знає відповіді — а тому, що розриває ілюзію, змушує переглянути декорації. І Кеш робить це тонко і точно — через танець, одяг, образ і дії на сцені.

Ось він робить ковток, викидає стакан, отримує новий і знову викидає. Жоден з них не допитий. У цьому жесті - не просто абсурд, а символ неможливості завершення. Все починається знову, але ніщо не проживається до кінця. Як сторіс, як свайп, як кадр. Фрагмент, що повторюється без мети.

Це і є збій: ми не знаходимо насичення, ми просто не вміємо зупинятися. Замість переживання — ритуал. Замість сенсу — цикл. І цей порожній ковток кави на сцені перетворюється на образ сучасної культури, в якій дія давно витіснила проживання.

Слова espresso macchiato повторюються знову й знову, майже перетворюючись на мантру. Це не пісня у звичному розумінні, а звуковий перформанс, де важливіші ритуальність і гіпноз, ніж зміст. І саме завдяки цьому вона потрапляє точно в ціль, туди, де у сучасної культури б’ється пульс.

До речі, італійці, для яких кава — тема сакральна, розійшлися в оцінках. Одні побачили в цьому насмішку: мовляв, прибалт знущається з нашої пристрасті, з наших жестів, слів, ритуалів. Інші — захоплення. Він співає про нас! Він уловив це: наш ранок, наші звички, нашу позу і перетворив це на театр. Велич і безглуздість культурного знаку. Так один і той самий образ виявився водночас і захопленням, і знущанням. У цьому й сила образу Кеша, він вміщує всі інтерпретації.

Еспресо Макиато — це не просто пісня і кліп. Це відображення нашої епохи. Часу, коли вже немає твердого ґрунту, коли все хитке: політика, ідентичність, культура, емоції. Все змішане, переплутане, ніби світ живе в режимі безперервного збою. І Томмі Кеш уловив цей збій не словами, а образом. Він просто вдивляється в чашку з кавою - і там знаходить безодню.

Томмі став медіумом хаосу. І саме це зробило пісню вірусною: вона не пояснює, а заражає. І коли ми разом із ним дивимося в цю чашку - безодня дивиться на нас у відповідь.