«Чорна хмара» як послання світові. Україна на Burning Man-2025

24 серпня 2025 року, коли в Україні відзначатимуть тридцять четвертий День незалежності, у США покажуть «українську грозу». У цей день (кожного останнього понеділка серпня) стартує фестиваль незалежного мистецтва Burning Man. Виставляти там свої роботи - престижно, але це ще й чудовий маркетинговий хід. Послання від України побачать тисячі людей і покажуть мільйонам у медіа. 

У 2024 році там уже була вітчизняна інсталяція зі покривлених табличок назв населених пунктів, складених у напис I’M FINE (своєрідне гірко-іронічне послання світу). Цього року на фестивалі буде три роботи від України, і одна з них - «Чорна хмара», художника Олексія Сая. Багатометрова скульптура із тканини, схожа на гігантську грозову тучу (і видає характерні звуки). За словами автора, скульптура символізує загрозу війни, що нависла над усім світом.

Але чи дійде наше грозове послання?

Куди повезуть «українську грозу»

Щоліта наприкінці серпня в американській пустелі Блек-Рок (штат Невада) збираються тисячі диваків на фестиваль Burning Man. Посеред пустелі зводять тимчасове місто — всього на тиждень. З величезними скульптурами (частину з них наприкінці спалюють), химерною пересувною архітектурою. Діджеї грають цілодобово, а публіка вдягає найдивакуватіші костюми. Тут можна зустріти людей у стилі леді Ді, графа Дракули, Робокопа й Божевільного Макса. Тут еклектика й авангард, футуризм і постапок…

Фестиваль Burning Man — це артподія, яка водночас і підтверджує, і спростовує рамки трендів у всьому: від моди до філософії. Територія самовираження та перевертання точок зору з ніг на голову. Одним словом, подія цілком у дусі того, що заведено називати концептуальним мистецтвом.

У центр такого мистецтва винесено ідею усупереч формі. Що це означає?

Ідея і форма: що спільного у Лінча й банана на стіні

Концептуальне мистецтво виникло під впливом течії дадаїзму в Європі (1910–1920-ті роки), яка, своєю чергою, була відповіддю на жорстке регламентування мистецтва. До мистецтва застосовували чіткі рамки - що вважати хорошим, красивим, естетичним. Обмеження звужували горизонти не лише для митців, а й для глядачів. Наприклад, вважалося «правильним» використовувати ті чи інші техніки живопису, не відхиляючись від канону. Для будь-якої виставки відбирали лише роботи, схвалені певним колом іменитих художників. А якщо хтось створював щось принципово нове - висміювали, а часом і виганяли з мистецького середовища.

Але людський мозок влаштований так, що йому весь час подавай щось нове! Жорсткі рамки працюють проти себе самих, і завжди знайдуться охочі їх зламати. Наприклад, це сталося, коли європейські футуристи почали ставити шокуючі для публіки перформанси (часто без виразного сюжету, але з добре видимою образністю, символізмом). Перших перформерів навіть заарештовували за неприйнятні вистави, які суперечили поняттю театру. Сьогодні ж академічні «класичні» театри існують паралельно з багатьма експериментальними.

Дадаїсти закликали бачити красу й сенс у всьому, відмовляючись при цьому від загальноприйнятого поняття естетики. Переосмислюючи буденне, просте. Першим концептуалістським твором вважається інсталяція «Фонтан» художника Марселя Дюшана (1917). Насправді це новенький пісуар, повернутий під кутом 90 градусів. Вийшла біла ніша, грот, у якому міг би розміститися крихітний фонтан. Суто практична річ раптом була естетично переосмислена. Хтось, скажімо, дитина, яка ніколи не бачила пісуара, й справді була б вражена м’якою формою білосніжної чаші «гроту». Але, звісно, роботу Дюшана відхилило Товариство незалежних художників, вона зазнала критики як «антимистецтво» й була викинута на смітник. Сам Дюшан і не вважав це мистецтвом, радше — викликом. Утім, «Фонтан» став справжньою революцією, після якої тисячі художників у всьому світі замислились над несподіваними контекстами звичних явищ і предметів.

У цьому підході є чимало самоіронії. Наприклад, концептуалістом був режисер Девід Лінч, який діставався до глибин людських бажань і страхів за допомогою іноді абсурдних, але дивовижно знайомих символів. Але концептуаліст - і Мауріціо Каттелан, який приклеїв банан скотчем до стіни. До речі, його робота, це теж виклик, такий самий, як у Дюшана: що вважати мистецтвом, а що ним точно не є? Адже тут не працюють критерії ефективності, користі чи вартості (цей банан продали за 6,2 мільйона доларів).

В Україні концептуальне мистецтво для масового глядача з’явилося з відкриттям PinchukArtCentre у Києві й спочатку викликало в публіки розгублення, сміх і… страх. У цьому й полягає «магія» концептуалізму - надаючи звичним речам незвичного значення, художник запрошує глядача подивитися на все під новим кутом, побачити прихований сенс, поставити під сумнів усталені межі та саме світосприйняття. 

Є від чого розгубитися!

Аналіз і синтез у житті та мистецтві

Але чи достатньо просто займатися якоюсь творчістю, щоб можна було сказати, що створюються предмети мистецтва? Що таке мистецтво, а що — ремісництво? Де майстерність, а де натхнення? Про це багато суперечок і точок зору. Але психоаналіз має власну, окрему позицію щодо творчого начала.

Мозок людини має вивчити світ, щоб вижити в ньому. Для цього запускається функція сприйняття і вона допомагає приймати й обробляти інформацію, а також осмислювати власні висновки й знову прикладати їх, немов лекало, до навколишнього світу. Таким чином людина засвоює й привласнює собі довколишній простір і саму себе.

Усвідомлює.

Сприйняття включає в себе й такі процеси, як аналіз і синтез. Це легко помітити у дітей - спочатку їм потрібно все розламати, розкласти, залізти всередину чогось. Діти люблять рвати, м’яти, трощити, розбивати на частини…

Потім настає інша стадія, коли з нічого створюється щось. На цьому етапі важливо не тільки будувати будиночок із кубиків за інструкцією, а й змінювати розташування кубиків, будувати не з кубиків, а з книжок, туалетного паперу, чашок. Відхилятися від інструкції на користь уяви.

Цей зв’язок, аналіз і синтез, зберігається у сприйнятті людини будь-якого віку. З певних причин можуть виникати проблеми з аналізом (нездатністю бачити структуру, розуміти умову й наслідок), або з синтезом (відсутністю внутрішнього дозволу на власне бачення, думку, унікальну дію). Аналітичні й креативні якості можуть бути розвинені більшою чи меншою мірою. Але сам механізм притаманний кожній психічно здоровій дорослій людині.

Отже, можна сказати, що творчість - це прояв синтезу, в якому застосовуються знання, здобуті в процесі аналізу, але співставлені у новому порядку задля нового результату.

Чому тригерить Пікассо?

Водночас людина живе й дорослішає серед правил, нав’язаних середовищем (родиною, соціальним колом). Правила визначають, що можна, а чого не можна, причому не завжди у вигляді чітких заборон, іноді це відбувається «опосередковано». Наприклад, якщо в родині заведено голосно з’ясовувати стосунки, дитина може або перейняти цю модель, або витіснити будь-яку агресію (через страх бути покараною за «підвищений голос»). Витіснена агресія передбачає не лише «миролюбний» характер, а часто ще й відсутність ініціативи, пасивність і навіть схильність до співзалежних форм стосунків.

Психотерапія в такому випадку може включати дорослішання клієнта, його зустріч із «агресивною частиною» себе, власними почуттями, усвідомлення внутрішніх заборон і можливе, бодай часткове, їх подолання.

До чого тут творчість? На думку багатьох психологів (Зиґмунда Фройда, Еріка Фромма, Еріка Еріксона, Ролло Мея, Ірвіна Ялома та інших), творчість - це прояв витісненого, не до кінця усвідомленого в людині. Поривів, потягів, потреб, жаги, заздрості, люті. В окремих психотерапевтичних практиках передбачена робота з «персонажем» - тією частиною особистості, від імені якої створюється творчість.

Виходить, що незалежно від того, що людина створює, шедевр чи звичайну саморобку у дворі, усе це є творчий продукт. Проте чим глибшим і парадоксальнішим є символ, натяк ("відсилка", як сказали б представники сучасної молоді), тим сильніший відгук він викликає, тим більше трактувань, тим загадковішим є посил, і тим більшим бажання його розгадати. Чим глибший аналіз і якісніший синтез, тим незвичніший, унікальніший продукт. "Чіпляє" те, що тригерить. Це жарт, але не тільки жарт.

Скажімо, роботи Пікассо в період кубізму - це розбиття звичних предметів на геометричні форми. У період сюрреалізму - внесення в зображення викривлень, які накладає ставлення (почуття) художника до об’єкта живопису. Шок? Так. Усі запам’ятали і багатьом відгукнулося? Теж так.

Подібні експерименти були і зі словом, і не лише в поезії (фігурні каліграми Ґійома Аполлінера), а й у прозі (подруга Пікассо, письменниця Ґертруда Стайн, розставляла розділові знаки відповідно до пауз у думці, що передавалася в тексті, а не за правилами пунктуації).

«Чорна хмара» Олексія Сая і «коричнева купа» Крістіана Болтанскі

Виходить, що будь-яке мистецтво можна назвати «концептуальним» - не за жанром, а по суті. Адже всередині завжди є ідея. Однак для її вираження можна обрати різні шляхи. Концептуальне мистецтво як жанр передбачає переосмислення звичного в незвичне. Саме тому «Чорна хмара» є твором концептуального мистецтва із цілком прочитуваним, зрозумілим змістом.

Хмару зроблено великою (15 метрів заввишки, 30 у довжину, 45 «хмар», 7 тонн ваги) саме для того, щоб приголомшити глядача, зіставити його з чимось гігантським, нависаючим, невідомим і загрозливим, здатним придушити. Її мета - налякати й водночас збити з пантелику, оголити емоції, викликати суперечність між захопленням і страхом, передчуттям і тривогою. Подібні амбівалентні емоційні гойдалки - це запорука збудження, небайдужості.

Підхід Олексія Сая можна порівняти з роботою французького скульптора Крістіана Болтанскі, яку в 2016 році виставляли в Києві. Болтанскі зібрав «купу» з одягу коричневого кольору й назвав її «Шлях до Бабиного Яру». Дуже чітке й страшне послання, при погляді на яке кожен, хто знайомий з історією Голокосту, мимоволі ототожнює себе з жертвами.

У Олексія Сая послання м’якше. Немає прямого висновку про неминучу смерть, несправедливість долі чи невідворотність зла. Але є заклик подивитися в очі можливому кошмару, щоб не дати йому здійснитися.