The Psychologist

Демони нашої підсвідомості або Як письменники сублімують

Опубліковано в « Сублімація»

Демони нашої підсвідомості або Як письменники сублімують
6 хв читання
10/10/2024
Like
0
Views
571

Як муза приходить до автора – це дуже індивідуальне, інтимне явище, навіть у певній мірі містичне. Це можна порівняти з осяянням, яке настає для сліпого, який блукає в темряві, – він відкриває очі й з подивом бачить світло, так само і письменник починає судомно стукати по клавіатурі, дивлячись у порожнечу перед собою.

Я говорю, насамперед, про себе і свої відчуття при зіткненні з магією натхнення. Особливо це стосується коротких оповідань, коли тригером зазвичай виступає якийсь загадковий предмет, забута річ, випадково кинута фраза або дивний погляд незнайомця. І подія, яка мене вразила, якимось незбагненним чином перетворюється на яскраві видіння в голові, але не перед очима або уві сні, а десь у глибині підсвідомості.

Так сталося і з моїм оповіданням «Наречена», де головний герой, юнак, який ніколи не мав дівчини, раптово знаходить на вулиці відрізану голову молодої красуні й вирішує на ній одружитися. І ця історія вилилася на папір за якихось пару годин, але мене потім незліченну кількість разів читачі запитували, а що надихнуло на такий, м’яко кажучи, нетривіальний сюжет?

У це складно повірити, але одного зимового вечора, коли я йшов додому, вже стемніло, і на засніженому газоні біля сусідньої багатоповерхівки я помітив білий поліетиленовий пакет. Він явно не був порожнім, за його формою здавалося, що всередині щось є, щось об’ємне, кругле, схоже на м’яч або…

Все інше домалювала уява. І голову прекрасної дівчини зі світлим волоссям, і нареченого на додачу. Ось як це спрацювало в випадку з «Нареченою». Чому саме такий дивний сюжет – важко сказати, можливо, це особливість моєї психіки, а можливо, в той момент був такий настрій, який перетворив звичайний пластиковий пакет із супермаркету на жахливу знахідку головного героя оповідання.

Цікаво, що в реальному житті я ніколи не бачив ані відрізаних, ані відрубаних голів і важко уявляю, як би сам на це зреагував.

Раніше, до повномасштабного вторгнення, я бродив ночами по околишнім полям, уважно дослухаючись до суцільної темряви. Часто в лісосмузі за мною “слідували” невидимі у темряві “сутності”. Я чув, як тріщали гілки під їхніми “копитами” або “лапами”, і серце шалено калатало у грудях. Інколи я відчував, що хтось дивиться мені в спину, і лише неймовірним зусиллям волі змушував себе не озиратися. Куріпки, що злітали з-під ніг, безшумно ширяючий над головою сич, голос бугая у темряві, від якого кров холоне в жилах, дикий кабан, що ламався крізь густу кукурудзу – усе це потрясало свідомість, і прийшовши додому, я одразу починав писати.

Хочу зауважити, що фактично жодне з понад півсотні написаних оповідань я не вигадав у прямому сенсі цього слова. Я не намагався будувати сюжет, грати зі словами, думати про характери героїв. Оповідання самі, з власної волі приходили в голову, я ж їх просто записував, ніби хтось мені їх надсилав або шепотів у нічній тиші.

Досить дивний випадок, про який я хочу розповісти, стався зі мною на дачі під час роботи над великим романом. Тут варто зазначити, що я абсолютно не терплю вторгнення в мій простір, особливо коли перебуваю в “інших світах”.

Почувши скрип хвіртки, я повернувся на землю й виглянув у вікно. Посеред двору стояла незнайома літня жінка в строкатій сукні, і, впершись руками в боки, по-господарськи оглядала мої володіння. З жалем відклaв ноутбук убік і спустився на перший поверх.

Закінчивши огляд, незнайомка зупинила свій погляд на мені і, не терплячи заперечень, грубим, низьким голосом сказала:

— Вам потрібна страховка!

Від такої нахабності я втратив дар мови. Прийнявши моє мовчання за згоду, вона негайно вмостилася в дачному кріслі під деревом і, діставши чистий страховий поліс, почала його заповнювати.

— Який тут номер будинку? – діловито поцікавилася вона. Огромна чорна бородавка на її довгому носі надавала їй схожості із відьмою з казок братів Грімм.

— Мені не потрібна страховка! – наче звільнившись від магічних чар, несподівано випалив я.

— Страховка потрібна всім! — відрізала неприємна агентка. — Мало що тут може статися… — і вона ще раз поглядом обвела мою дачу, кований паркан і світлу тротуарну плитку на доріжках.

Але чари нахабної тітки вже перестали діяти на мене. Я вигнав її й замкнув хвіртку на ключ. І тут же написав оповідання «Каліграф». Придумувати нічого не довелося – страхова тітка “лягла” на грунт оповідання як рідна. Єдина відмінність від оригіналу була в тому, що мій герой, банківський клерк Мартін, після того як із його будинком дійсно почали відбуватися дивні катаклізми — град, терміти, пожежі — забив агентку, яка вже заповнила страховий поліс і вивіз на місцеве сміттєзвалище.

Чим довше я живу, тим більше переконуюся, що мозок людини є чорною скринькою, і треба поводитися з ним дуже обережно, щоб не випустити назовні прихованих там демонів.

Читати більше

Like
0
Views
571

Коментарі

Ваш коментар буде першим!

Залишити коментар

Коментувати

Зверніть увагу, що всі поля обов'язкові для заповнення.

Ваш email не буде опубліковано. Він буде використовуватись виключно для подальшої вашої ідентифікації.

Всі коментарі проходять попередню перевірку і публікуються тільки після розгляду модераторами.