Джудіт Герман про життя, психіатрію та підтримку людей, які пережили травму

Що страшніше — травма чи мовчання, яке її оточує? 

Джудіт Герман наважилася поставити це питання, коли офіційна психіатрія воліла не помічати очевидного. Вона довела: насильство — це не лише особиста трагедія, а й суспільна проблема, системне явище, яке підтримується культурою, владою та мовчанням суспільства. Її дослідження перевернули уявлення про відновлення та справедливість, відкривши двері до того, що багато років залишалося табу.

Тож що насправді потрібно людям, які пережили насильство? Розбираємося в ключових ідеях та боротьбі Джудіт Герман.

Українська Психотерапевтична Ліга та освітній клуб «На кушетці» представляють вебінар Джудіт Герман – «Сила і відновлення: науковий підхід до підтримки осіб, які пережили травму».

Джудіт Герман – професорка психіатрії Гарвардської медичної школи, відома американська психіатриня та дослідниця, яка спеціалізується на вивченні психологічних травм і посттравматичного стресового розладу. Її роботи зробили значний внесок у розуміння наслідків насильства та методів відновлення.

Вебінар відбудеться 17 березня 2025 року. А поки що пропонуємо вашій увазі цікаві факти з біографії Джудіт Герман, а також її розповідь про книги та наукову діяльність, які допоможуть більше дізнатися про її життя, становлення та професійну діяльність.

Повну версію інтерв’ю англійською мовою можна переглянути на YouTube-каналі The Trauma Therapist Podcast.

Я народилася і виросла в Нью-Йорку, але доля привела мене до Кембриджа, штат Массачусетс, коли я вступила до коледжу. Відтоді це місто стало моїм домом, і я так його ніколи й не покинула.

Я зросла в сім’ї, де медицина і психологія були не просто професіями, а спадщиною. Мій дід, єврейський іммігрант зі Східної Європи, прибув до Америки у 1887 році, рятуючись від служби в царській армії. Він розпочав із торгівлі на Нижньому Іст-Сайді, але весь вільний час вивчав англійську і збирав гроші на навчання у медичній школі. Зрештою, він став лікарем загальної практики і працював у тому ж районі, де колись починав з нуля.

Його донька, моя мати, обрала психологію. Коли я вирішила піти її шляхом, вона сказала: «Іди в медичну школу – у тебе буде більше влади». І вона мала рацію. Але я думаю, що за цією порадою ховалося щось більше – її бажання, щоб я продовжила справу мого діда. Можливо, саме тому вона назвала мене на його честь. З часом я зрозуміла, що наші особисті рішення часто вписуються в загальний хід історії.

У 1970 році, вступивши до ординатури з психіатрії, я приєдналася до феміністичної групи Consciousness Raising Group Red and Roses Collective №9. Це змінило моє сприйняття світу, особливо щодо життя жінок та прихованого насильства, якому вони піддаються. Саме тоді я вперше зіткнулася з цим у своїй професійній практиці.

Моїми першими пацієнтками у стаціонарі стали дві жінки, які пережили сексуальне насильство з боку власних батьків. Обидві опинилися в лікарні після тяжких спроб самогубства.

Я вислухала їх. Я повірила їм. І саме тоді переді мною відкрилася страшна правда: між пережитим насильством у дитинстві та суїцидальними думками у дорослому житті існував прямий зв’язок. Але офіційна психіатрія того часу ігнорувала цей факт. Основний підручник стверджував, що інцест – явище вкрай рідкісне, яке трапляється «в одному випадку на мільйон». Але якщо це так, то чому я зіткнулася з двома такими випадками вже у перший тиждень роботи?

Я і моя колега Ліза Хершман почали ставити запитання. Дуже швидко ми зібрали 20 задокументованих випадків серед знайомих лікарів та дослідників. У 1975 році ми опублікували нашу статтю в новому журналі з ґендерних досліджень. Однак найнеочікуваніше почалося ще до офіційної публікації.

Копії статті почали поширюватися по всій країні. Люди передавали їх з рук у руки. Ми почали отримувати листи від жінок, яких ніколи не знали.

«Я думала, ніхто не повірить мені»
«Я вважала, що це моя провина»
«Я була впевнена, що я єдина»

Це був справжній прорив. Як колись жіночі зізнання про насильство і зґвалтування змінювали суспільну свідомість, так і наше дослідження стало частиною цього руху.

Довгий час суспільство відмовлялося визнавати масштаби проблеми інцесту, стверджуючи, що це рідкісне явище, яке трапляється лише у виняткових випадках. За цим міфом ховалося ще страшніше переконання — що дівчатка самі цього хочуть. Саме тому жертви мовчали роками. Але настав час говорити.

Мене підтримувала спільнота — моя група усвідомлення (Consciousness Raising Group), яка стала для мене справжньою опорою. У ній я вперше побачила, наскільки всеосяжним є сексизм, і усвідомила, що він пронизує всі сфери життя. Я намагалася не реагувати на кожне проявлення несправедливості, вирішивши для себе звертати увагу лише на одне сексистське висловлювання з десяти, інакше просто не витримала б. Але врешті-решт я говорила про це постійно.

Це не завжди робило мене популярною серед колег, але медсестри підтримували мене — вони знали, про що я говорю.

Окрім спільноти, мені пощастило з наставниками. На відміну від тих, хто волів ігнорувати проблему або списувати розповіді жінок на «жіночі фантазії», мої наставники сприймали ці історії серйозно. Вони не знецінювали переживання пацієнток, не сумнівалися в їхніх словах і не намагалися змусити мене засумніватися в тому, що я чула. Їхня підтримка стала для мене важливим підтвердженням того, що я рухаюся у правильному напрямку.

У цьому сенсі я перебувала в моменті пробудження — тільки починала бачити масштаб проблеми та розуміти, наскільки важливо не відвертатися від цих історій. І навіть якщо слухати їх було непросто, я знала, що кожна з них має бути почута.

Моє перше дослідження, «Інцест батька і дочки» (Father-Daughter Incest), було опубліковане у 1981 році і викликало широкий резонанс. Саме після виходу цієї книги мене запросили до Комітету у справах жінок при Американській психіатричній асоціації, а згодом — до відділення психіатрії Кембриджської міської лікарні.

На той момент лікарня щойно стала навчальною клінікою Гарвардської медичної школи і була одним із найбільш новаторських закладів у сфері психіатрії. Це була громадська клініка, яка обслуговувала пацієнтів, яких не приймали інші установи. Команда, що працювала над створенням відділення, дотримувалася принципів громадської психіатрії — підходу, який сьогодні знову відкривають заново, але на той час він був справжнім проривом.

Ми працювали в епоху деінституалізації, коли існувало переконання, що людей із тяжкими психічними захворюваннями можна лікувати у спільноті, а не у закритих психіатричних лікарнях. Але, як відомо, ця реформа не призвела до очікуваного результату. Державні психіатричні установи закривалися, але обіцяних соціальних програм так і не створили — особливо після приходу до влади Рональда Рейгана. У результаті вулиці та в’язниці перетворилися на нові психіатричні лікарні, де опинилися люди з тяжкими психічними розладами та залежностями. Це стало катастрофою, що зруйнувала систему охорони здоров’я. Проте, якщо занурюватися в цю тему, занадто легко впасти в лють і відчай.

Попри всі складнощі, у Кембриджській лікарні робота йшла у правильному напрямку. Лікарня отримала грант у розмірі шести тисяч доларів від міста Кембридж для розробки програм підтримки жертв злочинів. Але ніхто з керівництва психіатричного відділення не хотів цим займатися.

Тож цим зайнялися ми з Мері Гарві. Нам належало створити щось нове — Програму допомоги жертвам насильства (Victims of Violence Program). Ми почали з того, що пішли до офісу окружного прокурора і поговорили з адвокатами, які працювали з потерпілими. Нам було важливо зрозуміти, які послуги насправді потрібні людям, що пережили насильство. Саме з цього все й почалося.

У нашій програмі ми здебільшого працювали з людьми, які пережили насильство. Це були жертви жорстокого поводження в дитинстві, сексуального насильства, домашнього насильства. Але до нас також зверталися біженці, які шукали політичного притулку після тортур і переслідувань у своїх країнах.

З часом ми з Мері Гарві приєдналися до дослідницької групи, організованої Бесселем ван дер Колком (Бессел ван дер Колк — відомий психіатр і дослідник у галузі травматичних стресових розладів. Його найвідоміша книга — «The Body Keeps the Score» («Тіло пам’ятає все»), у якій він досліджує вплив травми на мозок, психіку та тіло, а також методи зцілення — прим. ред.).

Тоді він працював із ветеранами війни, і в групі зібралися фахівці, які вивчали різні види травми. Хтось лікував пацієнтів із важкими опіками в Массачусетській лікарні загального профілю, хтось допомагав дітям, що пережили насильство, хтось працював із жертвами тортур і геноциду. Ми збиралися раз на місяць у когось удома, обговорювали дослідження, ділилися спостереженнями та шукали спільні закономірності.

І тоді для мене все стало абсолютно зрозумілим: травма є травма. Неважливо, ким була людина — жертвою зґвалтування, ветераном війни, в’язнем концтабору чи жінкою, яку побив чоловік. Незважаючи на відмінності в контексті, механізми психологічної травми залишалися однаковими.

Травма зачіпає все — тіло, мозок, психіку. Незалежно від того, чи пережила людина жахи війни, геноциду чи стала жертвою побутового насильства, її організм і свідомість реагують однаково. Страх, безпорадність, втрата контролю — ці переживання універсальні. Саме тому я написала «Травму і відновлення» — щоб показати: травма є травма. Її природа не змінюється залежно від обставин.

Цей проєкт довгий час перебував на стадії осмислення. Понад двадцять років тому я отримала грант в Інституті перспективних досліджень Редкліффа й почала вивчати, через що проходять мої пацієнти, коли намагаються домогтися справедливості через традиційну судову систему.

Більшість жертв ніколи нікому не розповідали про насильство, не кажучи вже про звернення до поліції. Але навіть ті, хто наважувався на цей крок, майже незмінно зіштовхувалися з розчаруванням. Тоді у мене виникло питання: а що, якби просто запитати їх, чого вони насправді хочуть? Замість того щоб навішувати на них ярлики мстивих або брехливих, як це робить суспільство.

Стереотипи щодо жертв насильства глибоко вкорінені: «Жінки брешуть», «Жінки мстиві», «Жінки фантазують», «А що вона носила?», «А скільки вона випила?».

У залах суду жертви насильства частіше сприймалися як підозрювані, а не як постраждалі. Їх піддавали сумнівам, приниженням, викриттю, позбавляючи останньої надії на визнання їхнього болю. Це вимагало осмислення не лише на індивідуальному рівні, а й на соціальному.

Так народився цей проєкт. Його концепція полягала в тому, що травма, спричинена не стихійними лихами чи нещасними випадками, а насильством з боку іншої людини, завжди пов’язана з несправедливістю, зловживанням владою та порушенням кордонів. Це не просто індивідуальна трагедія – це соціальна проблема.

Цей аргумент уже був центральним у моїй книзі «Травма і відновлення», але тепер він потребував глибшого аналізу. Насильство не обмежується лише окремими випадками – якщо подивитися на епідеміологічні дані, стає очевидним, що воно є системним. Воно підтримується культурою, структурою влади та мовчазною згодою суспільства.

Хіба індивідуальне зцілення може вирішити проблему, яка має масовий і суспільний характер? Очевидно, що ні. Ані для окремої людини, ані для суспільства загалом. Але тоді постає наступне питання: де ж соціальна справедливість?

Чого хотіли ті, хто вижив? Дослідження дало мені відповідь, яка виявилася разюче одностайною. Майже всі жертви говорили одне й те саме: головне, чого вони хотіли – щоб правда стала відомою. Вони не вимагали жорстокої відплати, не жадали помсти, але хотіли, щоб злочинців викрили. Для них було важливо, щоб насильників зупинили, щоб вони більше не могли завдавати шкоди іншим.

Не менш важливим для них було визнання з боку суспільства – від свідків і пособників до структур, які дозволяли насильству відбуватися. Вони хотіли, щоб суспільство усвідомило свою відповідальність, щоб воно припинило робити вигляд, ніби насильство – це рідкість, поодинокі випадки, а не системна проблема. Адже саме безкарність робить насильство «нормою».

Вони не вимагали фінансової компенсації. Навпаки, багато хто казав:
«Мені огидно навіть думати про те, щоб взяти від нього хоч щось. Я не хочу нічого, що походить від нього». Але потім вони ставили питання, яке мав би поставити собі кожен із нас: «А що щодо суспільства, яке дозволило цьому статися?»

Вони не потребували вибачень від злочинців – надто добре знали, що їм ніколи не повірять.

Але що щодо тих, хто знав?
Хто бачив і мовчав?
Хто відводив очі, коли міг зупинити?

Це питання звучить голосніше за будь-яке звинувачення. Воно викриває не лише окремих насильників, а й усю систему, яка роками вчила жертв мовчати.

Читати про це завжди було важко. Нестерпно усвідомлювати, що жертви насильства змушені існувати у світі, де всі навколо знають, але мовчать. Це викликає лють і змушує замислитися: що має статися, щоб щось змінилося? Чому суспільство воліє не говорити про це, уникає обговорення тем, які потребують змін?

Свою кар’єру я починала у феміністичних групах усвідомлення. Сьогодні ми спостерігаємо нову хвилю пробудження – рухи #MeToo, #BlackLivesMatter, боротьбу за права людини та соціальну справедливість. Один із ключових аргументів моєї книги «Травма і відновлення» полягає в тому, що насильство – це не лише особиста трагедія, але й соціальна, політична проблема. А якщо проблема має соціальний характер, то й рішення повинно приходити через соціальні рухи.

Це справедливо для будь-якої системи, у якій одна група традиційно домінує над іншою. Я присвятила свою роботу вивченню гендерного насильства, тому що ця тема супроводжувала мене впродовж усього професійного життя. Проте принцип домінування і підпорядкування залишається незмінним – чи йдеться про гендер, расу, релігію, касту чи соціальний клас. У всіх цих випадках влада утримується за допомогою насильства.

Ніхто не бажає бути у підпорядкованому становищі – це суперечить людській природі. Але коли домінування триває століттями, воно вкорінюється в інститутах і культурі. Воно стає непомітним, сприймається як природний порядок речей, ніби повітря, яким ми дихаємо.

Перший крок до змін – це зробити їх видимими. Вивести правду на світло, дати їй голос. Тому що тільки тоді, коли суспільство перестане мовчати, з’явиться шанс на справедливість і відновлення.

Правосуддя – складний і багатогранний механізм, який із давніх часів прагне встановити баланс між справедливістю та покаранням. У традиційних правових системах діє принцип розподільного (дистрибутивного) правосуддя, коли за кожне порушення закону слідує пропорційне покарання. В кримінальних судах це виражається у штрафах і тюремному ув’язненні, а в цивільних – у виплаті компенсації. Такий підхід ґрунтується на ідеї відплати та забезпечення порядку через покарання.

Однак існує й інший шлях – відновне правосуддя. Воно будується не на принципі відплати, а на спробі виправити завдану шкоду. У цій системі головним є не саме покарання, а процес відновлення справедливості через діалог, визнання провини та відшкодування збитків.

Традиційна судова система заснована на протистоянні. Обвинувачення та захист ведуть боротьбу в рамках встановлених процедур, при цьому суддя або присяжні виступають арбітрами, які ухвалюють остаточне рішення. Цей процес часто супроводжується жорсткими методами допиту, психологічним тиском і тактиками, спрямованими на встановлення істини через конфронтацію.

У відновному правосудді механізм зовсім інший. Тут не потрібно встановлювати істину за допомогою допитів і змагальних процедур. Важливо, щоб людина, яка вчинила правопорушення, сама усвідомила свою відповідальність і була готова вжити заходів для виправлення ситуації. Замість традиційного суду діє посередник, який організовує зустріч між постраждалим і тим, хто завдав шкоди. У діалозі можуть брати участь також представники громади, якщо це необхідно. Постраждалий розповідає, які наслідки мало вчинене діяння, і висловлює свої побажання щодо компенсації. Людина, яка завдала шкоди, просить вибачення і погоджується на заходи, що допоможуть виправити ситуацію. Разом вони розробляють план відшкодування – це може бути як матеріальна, так і нематеріальна компенсація.

Такий підхід має безліч переваг. Для постраждалого цей процес менш травматичний, ніж судовий розгляд, оскільки дозволяє йому не тільки домогтися справедливості, а й отримати моральне задоволення від визнання його болю. Для людини, яка вчинила проступок, відновне правосуддя є можливістю виправлення, а не просто покарання. До того ж ухвалені рішення є більш гнучкими і точніше відповідають потребам потерпілого.

Однак відновне правосуддя можливе лише в одному випадку – якщо людина, яка вчинила правопорушення, справді готова взяти на себе відповідальність за скоєне. Без цього система не може функціонувати. В основі її ефективності лежить щирість, усвідомлення наслідків і бажання виправити ситуацію, а не примус і страх перед покаранням.

Прощення – тема складна і суперечлива, наповнена безліччю відтінків і нюансів. Кожна людина розуміє його по-своєму, знаходячи в цьому процесі особистий зміст.

Існує два ключові аспекти прощення. Перший пов’язаний із відновленням стосунків. Коли людина отримує щирі вибачення, бачить каяття і реальні спроби виправити вчинене, прощення стає можливістю звільнитися від тягаря образи. У такому випадку воно не просто полегшує емоційний біль, а й відкриває шлях до нового довіри.

Другий аспект – прощення як внутрішній процес, не пов’язаний із примиренням. Воно стає способом звільнитися від гніву і болю, навіть якщо той, хто заподіяв зло, не розкаюється або взагалі відсутній у житті. У такому розумінні прощення – це не примирення з кривдником, а примирення із самим собою. Це прийняття реальності, усвідомлення втрати ілюзій про те, що минуле можна змінити.

Одна з героїнь інтерв’ю висловила цю думку особливо точно: «Прощення – це відмова від надії на краще минуле».

У цих словах закладена глибока істина. Усвідомлення того, що події залишилися в минулому і не можуть бути переписані, стає важливим кроком на шляху до зцілення. Прощення не завжди означає згоду з тим, що сталося, але воно дозволяє звільнити серце від тяжкості, перестати чіплятися за біль і рухатися вперед.

Робота з травмою – завжди складний шлях. Для фахівців, які лише починають цей шлях, важливо пам’ятати: не можна працювати наодинці. Навіть якщо здається, що до всього вже звикли, це може бути першим сигналом вигоряння. У цій сфері завжди знайдеться щось, що виходить за межі найстрашнішого, що можна уявити. Підтримка колег, спільні обговорення, усвідомлення власних меж – усе це необхідно, щоб продовжувати допомагати й залишатися цілісним самому.