Випадковий зрив і колективне мовчання

Середа. Одинадцята. Zoom. Чай, навушники й блокнот. Сім людей. Іноді шість. Іноді вісім, якщо ніхто не прогулює. Стабільний склад. Хтось заходить першим, хтось вічно запізнюється, а хтось забуває вмикати мікрофон. Звична рутина.

Я заходжу хвилин за п’ять до початку. Не тому, що так треба — просто хочеться встати раніше, зробити чаю, встигнути подивитися на екран до того, як з’являться обличчя. Цей час перед зустріччю — як ковток повітря. Я люблю цю тишу, перед тим як увімкнеться колективне тіло.

Аня вже там — ведуча. Сидить, як завжди, у сірому худі, з чашкою й спокійним обличчям людини, яка вміє не метушитися. Мені з нею легко. Вона не посміхається зайвого, не робить вигляд, що їй усе цікаво. Але слухає так, що відчуваєш: тебе справді чують. На фоні — полиця з книжками. Іноді я намагаюся розгледіти назви, але камера не дозволяє. Підключаються інші.

Марина — одразу з камерою, волосся зібране, у вусі навушник, погляд точний. Я не знаю, як їй це вдається, але здається, що вона одночасно і в Zoom-і, і десь в іншому місці. Ніби в неї завжди ще три справи в голові.

Катя — тихо вітається, без камери. У неї зараз складний період, нещодавно пішла від партнера. Сказала про це мимохідь на минулій зустрічі, і відтоді весь час вимкнена. Ми не розпитуємо. Усі все розуміють.

Олег — запізнюється, як завжди. Нікіта гріє руками каву в кружці з написом “Trust the process”. Аня, як завжди, починає м’яко: 

— Колеги, доброго ранку. У кого є кейс, який хочеться винести на интервізію?

Марина починає першою: 

— У мене є клієнт. Але якщо хтось прям горить — можу потім.

У неї завжди є кейс. Причому такий, що потім півгрупи в особисті пише: «Блін, я про нього весь тиждень думав».

— Я хочу дещо обговорити, — вставляє Артем.

Артем нещодавно закінчив інститут, тільки починає практику й сприймає кожну загвоздку в роботі з клієнтом на свій рахунок.

— Добре, можеш почати, якщо готовий, — пропонує Аня.

Артем починає з того, що до нього прийшла жінка. Двадцять сім років. За її словами — тривожна, невпевнена, нічого не досягла, постійно свариться з матір’ю. Він усе промовляє обережно, ніби боїться образити клієнтку навіть тут. Вона скаржиться, що не може сказати «ні», відчуває провину перед кожним, хто робить кисле обличчя. Хоче «зрозуміти, що з нею не так».

Артем говорить плутано. Один раз згадує, що працюють три місяці. За хвилину — що тільки-но почали й «ще домовляються про цілі». Спершу каже, що мама клієнтки живе сама. А потім — що ніби з батьком. Пара нестикувань — не критично. Але відчувається, що він сам у цій історії не дуже впевнений.

— Що для тебе в цьому кейсі складне? — питає Аня.

Пауза.

— Не можу зрозуміти, що їй потрібно від мене, — каже він.

— А що ти відчуваєш?

— Розгубленість.

— Де це відчувається в тілі?

— Горло. Затискає. Наче не можу відповісти.

Я не включаюсь. Не бачу сенсу поки що.

Спостерігаю, як на екрані Марина дивиться убік. Мабуть, читає повідомлення. Нікіта щось пише в чат. Аня мовчить. І я раптом думаю: як усе тонко тримається. На диханні. На поглядах. На тому, хто вирішить, що пора говорити.

Поки все — як завжди. Але всередині щось напружується.

Артем закінчує розповідь. Наче все озвучив, але в кейсі залишилося більше запитань, ніж відповідей. Навіть не тому, що розповідь заплутана — відчувається, що він сам із клієнткою ще на відстані.

У групі — мовчання. Іноді саме в цьому мовчанні хтось наважується говорити. Марина рухається в кадрі, робить ковток із пляшки. Обличчя зосереджене, але не жорстке. Вона може бути прямою, іронічною, навіть різкою, але ніколи злою. Марина з тих, хто може сказати: — Мені не подобається, як ти з ним (чи з нею) працюєш, — і при цьому обійняти потім.

Але не сьогодні.

— Якщо у когось є питання або ідеї — можна сказати, — промовляє Аня.

Пауза секунд п’ять. Нічого незвичного, але в цю мить відбувається те, що не повинно було статися. Голос — чистий, гучний, виразний:

— Господи, та це якийсь капець! Я б спилася з таким психологом.

Я не одразу розумію, звідки це, але за секунду все стає ясно. Марина забула вимкнути мікрофон і вирішила обуритися своєму чоловікові на сесію. І це почули всі!

Час ніби сповільнюється. Аня на долю секунди розпрямляє плечі, ніби збирається щось сказати — і не каже. 

Артем завмер у шоці. Можливо, не одразу зрозумів, що сталося. Можливо, зрозумів.

У будь-якому випадку — це удар.

— Марина, ти не вимкнула мікрофон, — каже Аня.

Марина завмирає на кілька секунд. Обличчя те саме — звичне. Спокійне.
Потім — екран гасне. Без «ой». Без спроб щось пояснити. Просто зникла.

У Zoom’і різко відчулося напруження. Наче різко вимкнули опалення.

— Колеги, давайте не забуватимемо, що в нас підтримувальна, професійна спільнота. Артеме, як ти зараз?

Артем мовчить. Потім тихо: 

— Дякую.

І виходить. Ми залишаємося вп’ятьох. Ніхто нічого не каже.
Я дивлюся на сітку облич і бачу, як усі намагаються зробити вигляд, що нічого надзвичайного не сталося. Хтось водить мишкою. Хтось дивиться вбік.
Аня зберігає вираз обличчя, ніби все під контролем.

— У нас ще є час, якщо хтось хоче щось обговорити...

І хтось каже: — У мене, в принципі, був невеликий кейс.

Ми продовжили, ніби нічого не сталося. Хтось говорить щось про клієнта з обсесивними патернами. Щось про матір. Якісь репліки пролітають — я їх навіть не фіксую. 

Усередині — гидке, знайоме відчуття. Як у дитинстві, коли хтось когось принижував у класі, а ти стояв поруч. Не брав участі. Але й не втрутився. І тепер це — твоє.

Я сиджу й думаю: «це ж навіть не про Маринині слова. Це про те, як ми зараз робимо вигляд, що все нормально. А якщо завтра хтось скаже таке про мене?»

Після тієї зустрічі ніхто нічого не писав у чат. Зазвичай хтось обов’язково надсилає мем, подяку, коментар до кейсу, просто «дякую за зустріч». Цього разу — тиша. І від цього стало гірше, ніж від самого зриву.

Наче ми всі лежали в одному ліжку, хтось серед ночі обмочився — і тепер кожен робить вигляд, що це не з ним.

Наступного дня прийшло повідомлення від Марини: «Колеги, прошу вибачення за вчора. Це було непрофесійно й грубо. Я була виснажена і відреагувала неправильно. Це не виправдання, просто пояснення. Артеме — особливе вибачення. Сподіваюся, ти в порядку.»

Повідомлення було точним. Зваженим. За кілька годин хтось відповів: «Дякую, що написала. Буває». Ще за кілька хвилин інший учасник поставив «палець угору».

Аня не писала. Катя — теж. Артем — мовчав. Я читав це повідомлення й відчував, як усередині щось стискається. Не від слів Марини — вона хоча б щось зробила. А від цієї загальної тягучої реакції: «ну гаразд, уже все».

Я відкриваю особисті повідомлення Артема й пишу: «Привіт. Як ти? Мені шкода, що я промовчав. Це було не ок. Пробач, що не сказав нічого одразу. Якщо захочеш поговорити — я поруч». За кілька хвилин — «прочитано». І все.

На наступну интервізію майже всі приходять вчасно, але Артема немає.
Марина підключається з затримкою, ніби теж зважувала, йти чи ні. Камера ввімкнена. На обличчі — звичний робочий вираз.

Аня стандартно починає зустріч і додає: 

— Хочу нагадати, що якщо в когось залишилися відчуття з минулої зустрічі й хочеться це винести — можна це зробити.

П’ять секунд. Мовчання. Ніхто не рухається. Марина — спокійно дивиться в камеру.
Хтось позіхає. Хтось наливає чаю. За кілька хвилин починаємо обговорювати кейс. Щось про кордони. Щось про клієнта, який маніпулює сльозами.

Марина вставляє ремарку: 

— О, у мене є схожий випадок. Клієнтка, яка щоразу запізнюється й каже, що «не справляється з часом». Думаю, це така форма опору.

Усі слухають. Я теж. Але всередині — ніби вийшов із групи. Тіло присутнє, обличчя киває, голос може щось сказати, навіть щось розумне. Але мене вже тут немає.

Через якийсь час тільки чую: 

— Дякую всім. До наступного тижня.

Зустріч закінчується. А я навіть не помітив, як минув час. Я знову відкриваю діалог з Артемом. Хочу написати ще щось, але не знаю що. І не пишу. І вперше за весь час думаю: «може, мені варто піти з цієї групи». Бо це тепер не просто група. Це місце, де сталося щось огидне. І ніхто цього до кінця не визнав. Навіть я.