Конфіденційність під софітами: етика, театр і психотерапія

Що відбувається, коли психотерапія виходить за межі кабінету — прямо на театральну сцену? У театрі ім. Івана Франка відбулася прем’єра моновистави Олени Кравець «Можна я просто посиджу?». На афіші було зазначено ім’я психотерапевтки та те, що постановка заснована на реальних історіях клієнтів. Глядачі аплодували стоячи, критики були у захваті. А в соцмережах понісся шквал звинувачень: у порушенні конфіденційності, у неетичності, в «експлуатації болю клієнтів».

Чи можна розповідати історії клієнтів, якщо вони дали згоду? Де проходить межа між терапевтичною практикою й публічною презентацією? Ми поставили ці запитання Анні Лелик та представникам професійної спільноти. 

У Києві відбулася прем’єра моновистави Олени Кравець, режисеркою якої стала Олена Коляденко. На сцені Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка показали постановку «Можна я просто посиджу?», на афіші якої було вказано, що все «засновано на реальних подіях і історіях, які вислухала та записала психотерапевтка Анна Лелик».

У постановці Олена Кравець втілює п’ять різних жіночих образів, кожна з яких переживає особисту трансформацію на тлі війни. Виставу створено на основі реальних історій українок у співпраці з психотерапевткою Анною Лелик і сценаристом Ігорем Френкелем. Вистава, не стільки театральний перформанс, скільки відверта розмова. Олена Кравець зі сцени розповідає не лише історії героїнь, а й ділиться власними - про втрату дитини та своїх батьків. 

"Тато дуже терпляче зараз доглядає мою маму після інсульту. Миє, годує її, одягає. А мама втратила короткострокову пам’ять, постраждав гіпокамп. Мамуся моя може не пам'ятати, який сьогодні день, де вона знаходиться, і не завжди впізнає нас", - прозвучало зі сцени.

Публіка й критики зустріли постановку прихильно. Сподобалося буквально все: чудова акторська гра, мінімалістичні декорації, які відсилають до кабінету психолога, і сюжетні лінії, близькі багатьом. Адже за плечима майже кожного знайдеться розлучення, або ненароджені, але такі бажані діти, чи то хвороби близьких, пошуки себе і, звісно ж, самотність. Глядачі аплодували стоячи, витирали вологі очі, несли квіти оберемками.

Що було далі? А далі на сторінку Анни Лелик у соцмережах прийшли коментатори та хейтери зі звинуваченнями. Більшість (ми перевірили відкриті профілі) не є психологами й не належать до професійної спільноти. Основні претензії: використання історій клієнтів для створення вистави без письмової згоди останніх тощо. Особливо нас вразив коментар: “я живу у країні, де вас би за такі психотепевтські "шалості" повісили б за ребро як науку для інших” (дослівна цитата). Про які саме країни йдеться — не уточнюється.

З огляду на резонанс, який спричинила вистава, Анна Лелик прокоментувала ситуацію. Ми приводимо її коментар повністю.  

“Ще з часів Фрейда психологи та психотерапевти описують процес терапії з клієнтами та пацієнтами. Психологи з усього світу, в будь яких підходах та напрямках вчаться на книжках де інші психологи пишуть про свою роботу з клієнтами. Наприклад, один з моїх улюблених, Людвіг Бінсвангер, писав про свої «провальні» випадки в терапії, пацієнтів яким він не зміг допомогти. Джеймс Бьюдженталь, американський сучасний психотерапевт, написав психологічно-художню книгу «Наука бути живим» де детально описує пʼять клієнтів, робота з якими вплинула на його життя. Немає сенсу робити перелік бо усі психологи які писали книги, писали про свою практику з конкретними клієнтами.

Оскільки я психолог що пише та активно проявляється у соцмережах, то часто люди дізнаються про мене саме з моїх статей, книг, дописів. Іноді питають чи написала б я про них? А іноді просять написати. Приходять до мене ті, кому відгукується те, що я пишу про себе та свою роботу з людьми.

Тепер про те ЯК це відбувається. Зазвичай - це зібрані образи. При описанні - зовнішні факти з життя людини змінюються. Іноді змінюється абсолютно все окрім ситуації, яка при описанні теж змінює усі зовнішні фактори. Залишається лише внутрішня суть та робота, що відбувається між нами. Оскільки це не учбова література, то певною мірою можна сказати, що описані історії реальні, а люди вигадані. Тобто конфіденційність ніяк не порушується.

Ще на початку роботи, коли ми обговорюємо терапевтичний контракт я, по-перше попереджаю, що можу у випадку необхідності винести наш терапевтичний матеріал на супервізію (зберігаючи конфіденційність), по-друге, оскільки я багато пишу, то одразу питаю, чи можу я описувати щось, звісно з попередньої згоди і змінюючи усе, що потрібно для зберігання конфіденційності. Тобто ще на початку роботи ми говоримо про це.

Крім того, безпосередньо перед тим як йти на супервізію чи опублікувати щось я знов питаю клієнта, чи можна мені винести на супервізію, або описати те чи інше з нашої роботи? Тобто я узгоджую це з клієнтом. Іноді клієнти приймають участь в процесі і це стає додатковим терапевтичним процесом, доречі вкрай цікавим. Бувало й так, що клієнт просить описати його випадок в деталях, НЕ змінювати нічого, іноді навіть імʼя. І це теж стає частиною внутрішньої роботи, частиною терапії.

Пишуть, що я б могла заздалегідь попередити, що клієнти дали згоду. Є в мене таке припущення, що мене підозрюють в неетичності ті, хто сам не дуже етичний. А злобні коментарі пишуть, як по класиці - «Пастернака не читал но осуждаю». Тобто пишуть ті, хто на виставі не був, а тому просто розповсюджує свої фантазії та упередження.

Мені дорікають, що має бути письмовий дозвіл від клієнтів. І тут вже обурююся я. Тобто, зберігаючи право клієнта не бути впізнаним, я зараз викладу в публічний простір письмовий дозвіл з імʼям та прізвищем клієнтів? Серйозно? Отже, тим хто пише свої злобні коментарі і хоче розправи - можна видихнути. Все що потрібно змінено, що потрібно - узгоджено”, - прокоментувала Анна Лелик. І претензій до Анни у її клієнтів немає.

Парадокс цієї історії в тому, що вона водночас стала джерелом натхнення і об’єктом критики. Одна й та сама вистава викликала оплески в одних і шквал хейту у інших. У центрі - дуже тонке й болісне питання: де проходять межі допустимого, коли психотерапевт виходить у публічний простір і говорить від імені своєї практики? Чи можливо зберегти етичність, залишаючись публічним?

Щоб зрозуміти, як професійна спільнота сприймає цю ситуацію, ми звернулися до голови Комітету з професійної етики Української Психотерапевтичної Ліги, кандидата психологічних наук, доцента Олени Сечейко. Її погляд допомагає не лише оцінити цей конкретний випадок, а й побачити ширший контекст - які виклики сьогодні постають перед професією.

Як би ви прокоментували ситуацію з моновиставою “Можна я просто посиджу?”?

Як голова Комітету з професійної етики УПЛ, можу сказати, що, судячи з наданих вами матеріалів, а саме анонсу вистави та коментарів Анни Лелик, ця ситуація демонструє, як конфлікти, які виникають на стику етики та публічності, можуть бути болючими як для психолога, який знаходиться в центрі етично-конфліктної ситуації ,так і для професійної спільноти загалом, її авторитету і довіри суспільства до неї . Саме тому професійна етика є одним з центральних компонентів професіоналізму і її дотримання складає безпеку як для клієнтів, так і для фахівців в сфері надання психологічних послуг.

Наскільки легко орієнтуватися в питаннях етики молодим фахівцям, які ще не мають професійного досвіду?

Робота майбутніх психологів з положеннями, викладеними в Етичному кодексі психологів України починається ще з І курсу і триває протягом всього навчання у вищих навчальних закладах. Якщо після отримання диплому про вищу освіту за спеціальністю психологія фахівець професійно розвивається і проходить навчання в певному методі консультування та психотерапії, він знайомиться з етичним кодексом, прийнятим у відповідній асоціації і приймає на себе зобов’язання дотримуватися в своїй роботі ще й етичних правил, визначених певною психологічною школою. При цьому, такі базові принципи професійної етики як відповідальність, компетентність, конфіденційність, пріоритет інтересів клієнта є спільними і зазначені в усіх етичних кодексах, незалежно від спеціалізації психологів і психотерапевтів. Звичайно, з часом кожен фахівець набуває досвіду розв’язання етичних питань на практиці, проте знання професійної етики є обов’язковими навіть для студента, який проходить практику на етапі навчання.

Чому, на вашу думку, ця вистава викликала таку хвилю ворожих коментарів у соцмережах, зокрема з боку людей, ніяк не пов’язаних із професією?

На мій погляд, головною причиною стало відчуття загрози порушення конфіденційності. У своїх коментарях Анна Лелик зазначає, що дотрималася цього принципу, оскільки отримала від клієнтів згоду на представлення їх історій у зміненому вигляді. І в таких випадках, зазвичай надається приблизно такий коментар: «описані історії є узагальненими і будь яка схожість героїв з реальними людьми або їх життєвими подіями є співпадінням». Подібна фраза, яку можна зустріти в навчальній психологічній літературі та публіцистичних творах знімає ризики етичного конфлікту при представленні психологом власного професійного досвіду для колег, або в творчій діяльності. Але в даному випадку, в анонсі можна прочитати, що вистава заснована на реальних історіях з зазначенням імені і прізвища психотерапевтки. Саме це формулювання, яке ,звичайно, суперечить принципу конфеденційності, швидше за все, стало тригером для хвилі обурення. Уявіть, що серед глядачів які прийшли на виставу або читачів літературного твору з психологічним контекстом, є ті, які лише розмірковують про можливість психологічного консультування, або психотерапії для себе. Побачивши згадку про реальні історії клієнтів і конкретне ім’я фахівця, вони можуть подумати: «а якщо і мою історію одного дня покажуть на сцені або опишуть у книзі, викладуть у соцмережі?» І ця прикрість ще раз підкреслює важливість виважених кроків психологів при оприлюдненні ними свого узагальненого професійного досвіду, або будь якої публічної діяльності. Адже психологічна спільнота зацікавлена у створенні і підтримці високого рівня довіри суспільства до себе і своєї професійної діяльності. 

На мою думку, сам факт синергії мистецтва з психологією є дуже позитивним і тут можна реалізовувати креативні ідеї , які будуть сприяти психологічній обізнаності і психологічній культурі суспільства. Але, слід враховувати існування правил території психологічних послуг, продиктованих делікатністю і людською вразливістю.

Але, чи в цій історії ознаки порушення етики?

Висновок про наявність або відсутність порушень професійної етики може зробити лише етична комісія, яка складається з незалежних експертів. І це універсальне правило для роботи етичних комітетів – їх рішення мають бути колегіальними і спиратися на ретельний аналіз ситуації з урахуванням всіх важливих деталей. Скоріш за все, в цій історії можна передбачити прорахунок у публічних коментарях про витоки сюжету вистави. Але варто відзначити, що питання форми подачі і змісту інформації про роботу психолога з клієнтами і забезпечення конфіденційності цієї інформації, також відноситься до зони відповідальності психолога. 

Очевидно, що в ситуації порушень правил дорожнього руху відповідальною особою є водій, і незалежно від побажань пасажирів, відповідає за безпечне пересування авто той, хто за кермом. Так і психолог несе відповідальність за безпеку клієнтів під час роботи з ними, подальшу конфіденційність інформації про клієнтів та в разі необхідності - професійно-коректне представлення клієнтської інформації третім особам. До речі, створення умов для забезпечення власної професійної безпеки - це також здебільшого відповідальність психолога.

Що було б варто зробити в такій ситуації?

Варто було б додати в афішу і анонс фразу про узагальненість історій чи вигаданий характер подій. Або змінити формулювання так, щоб не було чіткої прив’язки до професійної діяльності конкретного терапевта. Це могло б зняти напругу.

Чи були у вашій практиці подібні випадки?

Ця ситуація є нестандартною і свого роду унікальною. .Проте, етичні дилеми є неминучими в нашій професії. А прописати алгоритм дій для всіх потенційно можливих ситуацій в такій неалгоритмізованій діяльності нереалістично. Думаю, що значною мірою можливість виникнення подібних історій сьогодні зростає і це частково пояснюється відкритістю публічного простору і зниженням рівня приватності кожного з нас. Це створює додаткові ризики для виникнення етичних конфліктів в делікатній сфері психологічного консультування і психотерапії, як і в усіх інших допомагаючих професіях. І це певний виклик, або скоріше заклик враховувати ці ризики в роботі. 

Реальність змінюється дуже стрімко: виникли нові форми публічності, зокрема, з’явилися і розвиваються соціальні мережі, стрімко зросла інтенсивність обміну інформацією. Змінюється й суспільне ставлення до тем приватності, Принципи, що складають основу професійної етики, безумовно залишаються незмінними і актуальними й сьогодні - вони є класичними професійними стандартами. 

Але разом з тим етичний кодекс психолога України потребує час від часу оновлення відповідно до змін інформаційного простору. Треба враховувати ці трансформації, адже етичний кодекс психолога має бути не лише нормативом, а й живим сучасним інструментом, який дає орієнтири в складних ситуаціях і знижує ризики етичних конфліктів як для клієнтів, так і для фахівців. І нарешті, при виникненні складних та неоднозначних етичних питань, фахівець, може звернутися за консультацією до досвідчених колег-супервізорів, або до етичного комітету професійної спілки де він зареєстрований. 

Але за всією етичною неоднозначністю цієї історії важливо не пропустити того, що відбулося на культурному рівні. На головній сцені країни була показана вистава, побудована на основі живого людського досвіду. І це вже саме по собі є подією. Саме на цьому акцентує увагу Іванна Довженко, голова Комітету з масової популяризації ідеї інтегративної психотерапії Української Психотерапевтичної Ліги.

- Те, що на головній сцені країни звучить монолог із кабінету психотерапевта, — дуже показово. Через мистецтво в суспільну свідомість поступово входить думка: з емоційним болем не обов’язково залишатися наодинці, з цим можна і варто звертатися по допомогу. Особливо важливо, що до створення постановки був залучений практикуючий психотерапевт, і це відкрито зазначено на афіші.

Ще кілька років тому ми могли бачити подібні приклади хіба що в закордонних серіалах, а тепер психотерапевтична культура починає з’являтися і в нашому просторі — в нашій мові, в наших образах. Це добрий знак і, без перебільшення, привід для надії.