Як не брати емоції клієнта собі?

Сьогодні пропонуємо поговорити про те, як психологові не "брати клієнта додому", тобто не продовжувати жити з його переживаннями після завершення сесії. Попри те, що робота психолога - це щоденне занурення у чужі почуття, межа між власним і клієнтським досвідом має залишатися чіткою, адже саме вона захищає фахівця від вигорання і допомагає залишатися корисним для тих, хто звертається по допомогу.

Часто трапляється, що молоді колеги на супервізіях зізнаються, що після особливо складної історії вони відчувають, що ніби проживають чужий біль. Такий стан свідчить не про глибину емпатії, а про порушення професійної межі. Робота психолога з емоціями подібна до роботи банкіра з грішми: і той, і інший продовжують мислити категоріями своєї професії поза робочим кабінетом, але якщо банкір лише прораховує відсотки, психолог ризикує втратити власний емоційний баланс.

Переживання клієнта може "переїхати" додому до психолога різними шляхами. Інколи це робиться свідомо: фахівець занурюється в історію людини, вважаючи, що так краще її зрозуміє, і не помічає, як починає співпереживати понад міру. Буває і інакше: емоційне "зараження" стається непомітно, коли після сесії раптом накриває неочевидна тривога або смуток. Часом чужа травматична розповідь відкликається у власній біографії спеціаліста, спричиняючи вторинну травматизацію.

У всіх цих випадках допомагає чітке завершення сесії, короткий внутрішній ритуал, що сигналізує психіці: роботу закінчено. Власні реакції корисно фіксувати письмово одразу після зустрічі, бо це дозволяє розрізнити, де клієнтська емоція, а де особиста. Регулярна супервізія й психотерапія для самого психолога залишаються базовими способами підтримки професійного здоров’я. І, звісно, варто пам'ятати про звичайні речі - повноцінний сон, рух, спілкування та захоплення поза роботою. Саме така гігієна почуттів дає змогу зберігати емпатію, не знецінюючи себе, і водночас залишати клієнтові його власний досвід, який він приходить прожити у безпечному просторі терапії.

Уявіть, ви виходите після сесії й ще два дні згадуєте умовну клієнтку: "Який жах, яка тяжка історія". У душі підіймаються жаль і співчуття, а водночас і відчуття провини за те, що у вас усе добре й ви дозволяєте собі радіти. Сидите, скажімо, у приємному ресторані, смакуєте страву і раптом згадка про клієнтку немов занурює вас у темний колодязь. Це свідоме переживання: ви чітко розумієте, чиї це емоції та звідки вони взялися. Історії клієнтів справді бувають тяжкими, і відлуння болю ще довго звучить усередині, проте саме тому з цим рівнем найпростіше працювати: ви бачите, що відбувається, й можете свідомо повернути себе до власного життя.

Інша ситуація виникає коли після сесії вас не полишає почуття, пов’язане із взаємодією з клієнтом. Іноді це докори сумління: "Чи не надто жорстко я відповів? Чи була в моїх словах емпатія?" А іноді, навпаки, піднесення після вдалої роботи. І ви живете в цьому тріумфі, культивуючи власну грандіозність. Усе це - ті самі післясесійні переживання, але вже менш усвідомлені, бо йдеться не лише про історію клієнта, а й про вашу терапевтичну роль і стосунки в кабінеті. Робота з таким матеріалом потребує уважного самоаналізу й регулярної супервізії.

Найглибший, майже несвідомий рівень, це коли ви приймаєте стан клієнта й проживаєте його через власні ситуації. Тут емоція починає “жити” всередині вас, наче ваша власна, і ви вже не помічаєте межі. Саме цей рівень найнебезпечніший: він пробуджує старі травми, провокує вторинну травматизацію й потребує не просто професійних технік, а й власної терапії та турботи про ресурс.

У кожному випадку важливо вчасно зрозуміти, що це "чужі" почуття, і повернути собі власний простір. Пильність до власного стану, ритуал завершення сесії, регулярні супервізії й особиста терапія допомагають тримати кордони та зберігати життєву рівновагу.

Є гарний приклад: під час сесії клієнт розповідає, що його весь час використовують. У дитинстві використовували батьки, тепер  це робить дружина, а на роботі використовують колеги. Центральний мотив цієї історії - це відчуття себе "донором", яким всі лише користуються. І от після такої розмови ви повертаєтеся додому. У вас люблячий чоловік, спокійна родина, усе гаразд. Чоловік запитує: "Коли вечеря?" і раптом у грудях спалахує гнів. Звичайне питання здається вимогою: нібито тільки ви маєте все організувати, а він чекатиме готової страви. Ви відчуваєте себе людиною, якою користуються, хоча раніше ця домашня сцена ніколи б не викликала образи. Ситуації у вас і в клієнта різні, але внутрішній стан однаковий. Це і є найглибший, майже несвідомий рівень перенесення, коли ми приміряємо на себе чужий наратив і починаємо драматизувати власне повсякденне життя. 

Такі збіги станів сигналізують, про те, що ви "занесли" емоцію з роботи у свій побут. У своїй практиці та на супервізіях я виокремлюю кілька рівнів такого перенесення й пропоную розібратися, як допомагати собі в кожному з них. 

Перший рівень - свідомий. Після сесії ви ще кілька днів проживаєте почуття, пов’язані з історією клієнта. Це й є емпатія - здатність відчути вагу чужого досвіду. Багато визначних психотерапевтів називали саме емпатичну присутність головним лікувальним чинником. Дональд Калшед, наприклад, не раз згадував, як глибоке співпереживання ставало поворотним моментом у роботі. До речі, у вересні він читатиме лекцію в нашому клубі для психологів "На кушетці" і буде нагода поставити йому запитання наживо.

Коли західні автори описують свої кейси, вони спокійно говорять про п’ять чи десять років терапії і такий часовий вимір їх не дивує. У випадку, про який пише Калшед, тривалий період здавалося що суттєвого прогресу немає. І от одного дня клієнтка принесла до кабінету дитячі фотографії. Розглядаючи їх разом, терапевт побачив живу  дівчинку та її змінене після травми обличчя. Це видовище так зворушило обох, що вони плакали на сесії, оплакуючи втрату тієї дитини. Згодом саме ця зустріч стала переломною: динаміка роботи помітно змінилася.

Разове, щире проявлення почуттів може мати потужний терапевтичний ефект. Водночас якби терапевт плакав на кожній сесії, це свідчило б уже не про емпатію, а про неопрацьовані власні травми, і вимагало б негайної супервізії. Якщо ви помічаєте, що чужа історія довго живе у вас, поставте собі запитання:  “Ця історія стосується мого життя? Де я переживав подібне?”. Варто пам’ятати: наші сльози завжди говорять передусім про нас.

Колись я прочитала сцену похорону голови родини, де кожен плакав із власної причини: дружина тужила за втратою молодості, невістка — за відсутнім тепер захистом від свекрухи, син — за втраченим майном, яке безповоротно дісталося старшому братові. Цей приклад добре ілюструє, що навіть у спільному горі кожен оплакує щось своє. Так само і в кабінеті: справжня емпатія лікує лише тоді, коли ми ясно усвідомлюємо межу між чужим болем і власними резонансами.

Ми завжди плачемо насамперед через себе. Це не заперечує емпатії й усього сказаного вище, але в самому корені кожних сліз лежить особистий досвід. Якби запитати самого доктора Калшеда, що зачепило його в тій історії, певна річ, він знайшов би паралель із власною внутрішньою дитиною, яка теж пережила свій травматичний досвід. 

Тож коли хочете вийти з надмірного емоційного залучення, ставте собі просте запитання: "Над яким фрагментом власного життя я зараз плачу?" Це ж запитання корисне й супервізорам для роботи: "Що саме в цій історії відгукується тобі? Де в ній — ти?".

Другий спосіб стосується наших переживань щодо того, що відбувається між нами й клієнтом у процесі терапії. Сюди належать різні хвилювання, наприклад, як оголосити про підвищення гонорару? Чи доречно була завершена сесія, коли клієнт ще хотів говорити? Чи не надто різко я відреагував, коли почув особисте запитання? Усе це - прояви переносу та контрпереносу тієї драми що розігрується у просторі взаємин терапевта й клієнта. Ми називаємо її паралельним процесом: історія, яка розгортається в кабінеті, дзеркалить драми з життя клієнта.

Тому ключове питання тут: "Яку історію я зараз проживаю разом із клієнтом?" Наприклад, вчора клієнт казав, що йому вже значно краще, і ви відчули піднесення, а сьогодні повернувся в кризу - і вас охоплює відчай. Перед вами сюжет "гойдалок": "усе чудово - все пропало". Можливо, у житті клієнта ця ж схема реалізується у залежних стосунках із партнером, а у вашій спільній роботі вона повторюється як "о, ми майже на вершині… і знову відкотилися".

Якщо ви юнґіанський терапевт, можете побачити тут архетип Сізіфа: щойно камінь піднято майже на вершину - він котиться вниз. У підприємців це може виявлятись у нескінченних спробах: “от-от угода на мільйон, і раптом усе руйнується”. Те саме відтворюється і в терапевтичному процесі. 

Щойно ви впізнаєте архетипний сюжет, його магія слабшає: ви розумієте, що це не ваш особистий провал, а типовий сценарій, у якому залучені обидва - і терапевт, і клієнт. Усвідомлення спільної "п’єси" допомагає емоційно від’єднатися й повернутися до професійної рівноваги.

Нічого справді нового ніхто із нас пережити не може, адже все давно описано. Це стосується й третього, найглибшого рівня, коли ми безпосередньо "приміряємо" на себе чужі стани. 

До речі, ті самі процеси відбуваються й у звичайній комунікації, не лише в терапевтичному кабінеті, різниця лиш у тому, що для психолога робота з такими станами - це професійний обов’язок, а в повсякденному житті ніхто не зобов’язаний так детально все розбирати. Проте розуміння механізмів усе одно допомагає краще орієнтуватися в стосунках: хто глибше бачить, той і керує діалогом (у доброму сенсі).

Наш головний інструмент тут, це усвідомлення. Якщо раптом помічаєте, що щось звичайне викликає непритаманну вам реакцію, це сигнал, можливо, до власного життя "приплелася" емоція, принесена з терапії. Найчастіше такий збій помітний саме через раптовість. Скажімо, ви двадцять років готували вечерю чоловікові й не відчували жодного дискомфорту. І ось одного вечора спалахує образа: "Чому це маю робити саме я?" У такі моменти варто запитати себе: "Чому я раптом сприймаю ситуацію інакше? Що змінилося?" Відстеживши цю зміну, легко провести паралель із темою, яку щойно опрацьовували з клієнтом.