Поки Фройд ще мовчав, Морель уже говорив про душу

30 березня 1873 року в психіатричній лікарні Сен-Іпполіт померла людина, яка назавжди змінила уявлення медицини про психічні розлади. Французький лікар Бенедикт Огюстен Морель першим заговорив про «передчасне слабоумство», побачив зв’язок між бідністю та душевною хворобою, вивчав родоводи пацієнтів у той час, коли слово «спадковість» ще не увійшло в медичний словник. Він став автором ідеї, яку згодом назвуть шизофренією, і сформулював закон, за яким безумство — якщо його не зупинити — руйнує цілі покоління. Його теорія вплинула на Крепеліна, Блейлера, Магнана і цілі школи психіатрії Європи. А сам він пішов тихо, не залишивши навіть чыткої фотографії. Тільки книги. Тільки ідеї.

Бенедикт Огюстен Морель — один із тих рідкісних лікарів XIX століття, який наважився подивитися на душевну хворобу не як на моральне падіння чи покарання згори, а як на природне явище, що коріниться в тілі, спадковості та навколишньому середовищі. Він народився 22 листопада 1809 року в місті В’єнн, на південному сході Франції, у небагатій родині провінційного чиновника. Рано осиротівши, Морель пройшов шлях від сироти до блискучого студента й лікаря, здобувши медичну освіту у Страсбурзі та Парижі. Уже в юності він захопився анатомією й філософією, прагнучи зрозуміти не лише будову людського тіла, а й природу душі — з її стражданнями, безумством і болем.

Морель увійшов в історію психіатрії як автор теорії дегенерації — ідеї про те, що психічні захворювання можуть передаватися у спадок і посилюватися з кожним наступним поколінням. Роки спостережень у психіатричних лікарнях переконали його в існуванні тривожної закономірності: діти психічно хворих страждали на неврози, онуки — на психози, правнуки — на важкі вади розвитку або помирали в ранньому віці. Так він сформулював уявлення про «дегенерацію» — повільне виродження роду під впливом хворобливих і соціальних чинників. Саме Морель першим увів у науковий обіг термін «передчасне слабоумство» — стан, за якого в молодих людей різко знижуються когнітивні функції й відбувається втрата особистості. Згодом це поняття лягло в основу класифікації шизофренії.

Особисте життя Мореля майже не залишило сліду в біографіях. Відомо лише, що він був одружений, але ім’я дружини й відомості про дітей не збереглися. Схоже, він жив замкнуто, повністю присвятивши себе праці. Його дні минали серед пацієнтів, безумства, болю — і, можливо, саме це зробило його таким уважним спостерігачем. Він не шукав слави й не прагнув високих посад, але його праці справили величезний вплив на розвиток психіатрії у Франції, Німеччині, Росії та за їхніми межами. Морель був не просто новатором — він змінив сам спосіб, у який наука дивилася на психічну хворобу. Його біографія насправді починається там, де починається його професія. Все інше — за кадром.

У добу, коли душевну хворобу вважали або ганьбою, або проявом бісівської одержимості, Бенедикт Морель обирає шлях, який для більшості його сучасників здавався майже викликом. Він вирішує присвятити себе психіатрії — тоді ще молодій, стигматизованій і мало поважаній галузі медицини. Цей вибір не був випадковим. Ще в студентські роки Морель зіткнувся з лихом, яке важко було не помітити: жебраки, бездомні, люди з галюцинаціями та нападами бродили вулицями Парижа — нікому не зрозумілі, нікому не потрібні. Їх або заштовхували до тюремних камер, або ховали за стінами убогих притулків. І саме тоді в ньому, вочевидь, зародилося не просто співчуття, а справжній науковий інтерес до того, що ховається за цими зламаними долями.

Свою медичну практику Морель почав у психіатричній лікарні Сен-Йон у Руані — одному з найбільших закладів для психічно хворих у Франції. Там, у вузьких коридорах, серед стін із облупленою штукатуркою, він отримав перше справжнє зіткнення зі світом душевних страждань. Сен-Йон став для нього живою лабораторією, де він почав не просто лікувати, а спостерігати, записувати, класифікувати. Це були роки без перепочинку — коли він, майже не відходячи від ліжок пацієнтів, шукав закономірності в симптомах, причинах, долях.

Згодом його призначили директором психіатричної лікарні Сен-Іпполіт в Ельзасі, і саме там, далеко від паризької метушні, він створив те, що сьогодні назвали б науковою школою. У нього з’явилася можливість будувати лікувальний процес так, як він вважав за потрібне: без покарань, без ланцюгів, з увагою до особистості пацієнта. Сен-Іпполіт став не просто лікарнею, а місцем теоретичних пошуків, де він крок за кроком формулював свої ідеї про спадкову природу психічних захворювань, про дегенерацію, про структурування типів божевілля.

Чому він став психіатром? Тому що не міг інакше. 

У середині XIX століття ідея про те, що душевна хвороба може передаватися у спадок, здавалася мало не святотатською. Домінували моральні, релігійні та філософські пояснення: вважалося, що божевілля — це покарання за гріх, наслідок духовного падіння або слабкості волі. На цьому тлі погляди Бенедикта Мореля виглядали революційно сміливими. Він був одним із перших, хто почав стверджувати: психічний розлад — це не випадковість, а закономірність, пов’язана з родоводом, способом життя, соціальним контекстом і біологічними механізмами.

Працюючи в лікарнях Сен-Йон і Сен-Іпполіт, Морель почав систематично вивчати біографії та сімейні історії своїх пацієнтів. Він не обмежувався медичною картою і не задовольнявся поточними симптомами — він розпитував про минуле, про предків, про побутові умови, у яких виріс пацієнт. Він детально фіксував випадки психічних захворювань, алкоголізму, самогубств, сексуальних девіацій, насильства й фізичної деградації в родинах, простежуючи, як одне покоління впливало на наступне. Це був, по суті, перший масштабний психогенелогічний підхід в історії медицини.

Він не був самотнім у своїх пошуках. У ту епоху у Франції вже почали обговорювати можливість впливу спадковості на злочинну поведінку та алкоголізм. Але саме Морель першим об’єднав воєдино соціальні, біологічні й психологічні фактори. Він стверджував, що руйнівні зовнішні впливи — такі як бідність, сифіліс, хронічний алкоголізм, травми, відсутність освіти — не просто калічать одну людину, а «відбиваються» в її нащадках. І хоча Морель не знав термінів «епігенетика» чи «нейропластичність», він говорив про те, що середовище впливає на біологію, а біологія — на долю цілого роду.

У 1852 році він опублікував один зі своїх головних творів — «Трактат про душевні хвороби» (Traité des maladies mentales), де докладно виклав теорію спадкової дегенерації. У цій праці він описує десятки клінічних випадків: діти істеричних матерів ставали дратівливими й тривожними, онуки — схильними до епілепсії й галюцинацій, а правнуки — слабоумними або фізично деформованими. Він використовує поняття «виродження роду» не як моральну оцінку, а як медичний опис процесу, що охоплює не одну людину, а цілу династію.

Згодом його ідеї вплинули на цілу плеяду психіатрів і неврологів. Серед його послідовників був Валентин Магнан, який розвинув концепцію дегенерації та пов’язав її з алкоголізмом і наркотичною залежністю. У Німеччині аналогічні ідеї розробляв Еміль Крепелін, а в Росії — Сергій Корсаков і Володимир Сербський, які також шукали пояснення психозів у біологічній та родинній схильності. Навіть Зиґмунд Фройд, хоч і пішов іншим шляхом, формувався в контексті тієї медицини, де ідеї Мореля вже звучали.

Морель розумів: якщо психічні хвороби можуть бути спадковими, отже, з ними можна боротися не лише в моменті, а й превентивно — покращуючи соціальне середовище, умови виховання, доступ до освіти та медичної допомоги. Він не був фаталістом. Він вірив, що дегенерація — це не вирок, а попередження. І якщо суспільство візьме на себе відповідальність за тих, хто живе в бідності, без прав, без доступу до охорони здоров’я, тоді можна буде не лише лікувати хвороби, а й запобігати їм.

У цьому сенсі Морель — провісник соціальної психіатрії, генної медицини й, певною мірою, навіть сучасної психотерапії, яка також часто звертається до сімейних сценаріїв і до травм, успадкованих із минулого. Він не дав остаточних відповідей, але першим указав, куди слід дивитися, щоб ці відповіді шукати.

Одним із найпроникливіших понять, запроваджених Бенедиктом Морелем, став термін dementia praecox — у дослівному перекладі з латини «передчасне слабоумство». Цей діагноз народився не на папері, а біля ліжка хворого — в процесі живого, щоденного спостереження. У 1850–1860-х роках, працюючи в психіатричній лікарні Сен-Іпполіт, Морель звернув увагу на особливу групу молодих пацієнтів — здебільшого підлітків і юнаків, у яких раптово й без очевидної причини наставало різке й незворотне погіршення психічних функцій.

Ці пацієнти починали з тривожності, дивної поведінки, замкнутості, втрати інтересу до життя й до близьких. Згодом з’являлися галюцинації, марення, напади агресії або, навпаки, повна емоційна байдужість. Але найбільше вражало інше: жодне лікування не давало результату, симптоми не зникали, а особистість буквально «розпадалася» на очах. У цих юних хворих — на відміну від людей із маніакально-депресивним психозом або істерією — спостерігалося стійке, прогресуюче погіршення когнітивних функцій, зникнення вольової активності, занепад мислення й емоційної сфери. І головне — усе це відбувалося занадто рано.

Морель був вражений: перед ним була нова форма душевного розладу, не схожа на жодне з відомих тоді захворювань. Він зауважив, що на відміну від старечого слабоумства (dementia senilis), яке виникає в похилому віці й вважається природним процесом, тут ішлося про юнацьку форму розпаду розуму, що починалася в розквіті життя. Так народився термін dementia praecox — передчасне слабоумство, який вказував як на віковий поріг початку хвороби, так і на її незворотний, руйнівний характер.

Морель не обмежився лише терміном — він описав клінічні прояви цього стану, підкреслив його спадкову природу, зв’язок із дегенерацією, вплив зовнішнього середовища. Він вважав dementia praecox одним із найтяжчих проявів дегенеративного процесу, особливо небезпечним через ранній вік початку і швидке руйнування психічної цілісності.

Проте справжній прорив у поширенні цього поняття стався кілька десятиліть по тому — в Німеччині. На початку ХХ століття німецький психіатр Еміль Крепелін, один із засновників сучасної класифікації психічних розладів, запозичив термін Мореля й систематизував його. Крепелін об’єднав під цією назвою різні форми психозу, які супроводжувалися стійким зниженням когнітивних функцій, втратою контакту з реальністю та відсутністю ремісій. У його описі dementia praecox стала самостійною нозологічною одиницею — з чітко визначеним клінічним перебігом, прогнозом і симптоматикою. Крепелін виокремив три основні типи: кататонічний, гебефренічний і параноїдний, — тим самим поклавши початок типології шизофренії.

Згодом, у 1908 році, швейцарський психіатр Ейген Блейлер запропонував замінити термін dementia praecox на шизофренія (schizophrenia) — від грецьких schizo (розщеплюю) і phren (розум). Він вважав, що центральним порушенням при цьому розладі є розщеплення між мисленням, емоціями та поведінкою, а не лише прогресуюче слабоумство. Більше того, Блейлер показав, що хвороба може перебігати з ремісіями й не завжди завершується повним розпадом особистості.

Попри це, саме Морель першим поставив цю точку відліку — він побачив, описав і зафіксував клінічний феномен, який до нього просто «губився» в загальній масі психічних розладів. Його термін dementia praecox став тим зерном, з якого виросла сучасна концепція шизофренії — одного з найвивченіших і найскладніших психічних захворювань ХХ і ХХІ століть.

Історія цього терміна — приклад того, як із уважного клінічного спостереження й точно підібраного слова може постати цілий напрям психіатрії. Морель, сам того не підозрюючи, заклав основу для діагнозу, який за сто років стоятиме в мільйонах медичних карток по всьому світу.

Бенедикт Морель пішов із життя так само скромно, як і жив — без урочистих прощань, у тиші лікарняних стін, серед пацієнтів, яким він присвятив усе своє свідоме життя. Він помер 30 березня 1873 року у віці 63 років у психіатричній лікарні Сен-Іпполіт, де пропрацював понад два десятиліття. Це було не просто місце його служби — це був його світ, його поле битви, його дім.

Останні роки він тяжко хворів. Сучасники згадували, що Морель мав виснажений вигляд, страждав від хронічної слабкості, задишки, нападів запаморочення. Точні медичні записи не збереглися, однак історики припускають, що причиною смерті стало хронічне серцево-судинне захворювання — ймовірно, кардіоміопатія або ускладнення після туберкульозу. Його організм, що десятиліттями працював на межі можливого, не витримав. Він буквально згорів на роботі — не в переносному, а в прямому сенсі цього слова.