Еріх Фромм: людина, що розкрила людяність у психоаналізі

«Людина — єдина істота, для якої власне існування стало проблемою, яку вона має розв’язати» — Еріх Фромм.

23 березня 1900 року у Франкфурті-на-Майні народився Еріх Зеліґманн Фромм — людина, чиї ідеї стали мостом між психоаналізом, філософією, соціологією та духовною етикою. Він став однією з ключових постатей XX століття, яка переосмислила психологію людини поза вузькою біологічною детермінацією. Його внесок виходить далеко за межі психоаналізу: Фромм намагався зрозуміти природу людини в умовах відчуженого суспільства, її прагнення до свободи, любові, руйнування і надії.

Дитинство та юність Еріха Фромма відіграли важливу роль у формуванні його мислення — і, як це часто буває у глибоких мислителів, вони були сповнені напружень, пошуків і запитань, які згодом стануть філософськими.

Еріх Фромм народився в ортодоксальній єврейській родині. Його батько, Нафталі Фромм, був торговцем вином — зовні суворим і зануреним у релігію чоловіком. Він поєднував у собі різкий характер і схильність до тривожності. Мати страждала на депресивні стани, була емоційно нестабільною, і це залишило в душі дитини відчуття крихкості та нестабільності домашнього світу.

З ранніх років він опинився в оточенні релігійної суворості, традицій і ритуалів, але при цьому в родині не було справжньої душевної близькості. Фромм згадував, що з дитинства відчував себе самотнім, багато читав, рано почав ставити собі запитання про сенс життя, страждання, любов і смерть.

Юність Фромма припала на важкі роки: Перша світова війна, розпад імперій, зростання націоналізму та соціальний хаос. Ці події глибоко його вразили. Особливо сильне враження справила загибель друга родини — юнака, застреленого снайпером буквально в перший день служби. Для Фромма це стало травмою, але водночас і філософським поворотом: він гостро відчув абсурдність і жорстокість ідеологій, які жертвують людиною заради «вищих цілей».

Ця подія породила в ньому те, що він згодом назве «пристрастю до життя» — потребу зрозуміти, як людина може жити вільно, не руйнуючи ні себе, ні інших. Він почав шукати відповіді в релігії, психології, філософії, етиці.

Будучи підлітком, Фромм серйозно цікавився Талмудом, читав праці єврейських містиків, зокрема хасидську літературу. Він навіть навчався у видатного рабина Нехемії Нобеля — одного з небагатьох релігійних учителів, який поєднував ортодоксальність із соціальною чутливістю. Але вже в юності Фромм почав віддалятися від релігійної віри — не на знак протесту, а в пошуках більш універсальної гуманістичної мови.

Пізніше він скаже, що єврейська традиція навчила його дивитися на людину не як на грішника чи гвинтик історії, а як на моральну істоту, здатну до вибору. І це стане основою його етичної психології.

Фромм вступив до Гайдельберзького університету, де вивчав право, згодом — соціологію і філософію. Його науковим наставником став Альфред Вебер (брат знаменитого Макса Вебера), який справив значний вплив на формування його соціологічного мислення. У цей же період він починає вивчати психоаналіз, а згодом проходить навчання у психоаналітичному інституті в Берліні, де пізніше сам стане аналітиком. До двадцяти років у нього вже сформувалася внутрішня програма: поєднати психологію з етикою, психоаналіз — із питаннями свободи, справедливості, сенсу. Він не хотів просто лікувати невроз — він хотів зрозуміти людину.

Після завершення університету Еріх Фромм опинився на роздоріжжі. Він здобув блискучу філософську та соціологічну освіту, був занурений у релігійну й етичну думку, почувався як удома в інтелектуальному середовищі — й водночас відчував, що чогось бракує. Світ ідей не давав відповіді на головне запитання, яке мучило його з юності: чому людина, прагнучи до свободи й любові, так часто обирає страх і руйнування?

Рішення звернутися до психоаналізу було не спонтанним, але закономірним. У 1925 році він вступає до Берлінського психоаналітичного інституту — одного з провідних аналітичних центрів Європи того часу. Там він проходить навчання у Ганса Закса, близького учня Фройда, і починає власну практику. Його аналітикинею в навчальному аналізі була Гедвіґ Гохгаймер — одна з небагатьох жінок у ранньому психоаналітичному русі. Ця робота стала для нього першим кроком до практичного дотику до людського болю — і до відповіді на питання, як людина стає тим, ким вона є.

Паралельно він починає консультувати пацієнтів, серед яких — молоді інтелектуали, пацієнти з неврозами, люди, які пережили воєнні травми. Його підхід швидко відрізняється від ортодоксальних фройдистів: він уважно слухає не лише те, що «спливає» з несвідомого, а й те, як звучить соціальний біль, страх перед майбутнім, самотність. Для нього внутрішнє й зовнішнє — нероздільні.

Вже в цей період він дедалі більше відходить від класичної фройдівської моделі. Він починає сумніватися, що сексуальні потяги — універсальне джерело всіх конфліктів. Його цікавить не стільки інстинкт, скільки потреба у зв’язаності, у сенсі, у приналежності. Саме в цей момент починає формуватися його власний шлях — шлях до соціального психоаналізу, до гуманістичної критики культури через мову психології.

Наприкінці 1920-х він вступає в контакт з ученими Франкфуртського інституту соціальних досліджень — особливо з Максом Горкгаймером і Теодором Адорно. Ці контакти переростають у співпрацю. Фромм стає постійним автором і учасником філософських семінарів, водночас зберігаючи свою психоаналітичну практику. Його інтерес до соціальної динаміки, капіталізму, релігії, відчуження набуває теоретичної глибини. І все це — з живою увагою до людської душі.

У 1930 році виходить його перша важлива стаття — «Метод і функція аналізу соціального характеру», де він уперше чітко формулює ідею про те, що неврози не можна розглядати у відриві від культури. Саме тут він заявляє: характер формується не лише в родині, а й у суспільстві, і він може бути масово-патологічним.

Психоаналіз для Фромма — вже не просто метод. Це дзеркало епохи. Це інструмент, за допомогою якого можна зрозуміти, чому мільйони людей — цілком нормальних — раптом стають фанатиками, агресорами або жертвами. Саме в ці роки він починає бачити в психоаналізі не стільки медицину, скільки етику — і навіть політику душі.

У 1970-х Еріх Фромм усе частіше полишає академічні аудиторії. Його не цікавить кар’єризм, він втомився від гучної публічності й боротьби з догматизмом у науці. Він переселяється до Швейцарії, в містечко Мюральто біля озера Лаґо-Маджоре, поруч із Локарно. Тут, серед пагорбів, тиші та садів, він знаходить те, чого завжди шукав у житті й у теорії — просте, внутрішньо насичене буття.

Він продовжує писати — повільно, вдумливо, вже не в темпі університетських дедлайнів, а в ритмі зрілих роздумів. Його інтереси дедалі більше зміщуються до філософії, екзистенційної етики, духовності без релігійної догми. Він читає Бубера, Лао-цзи, Будду, Євангеліє. Він шукає універсальну мову, яка не розділяє, а поєднує.

У 1976 році виходить його, можливо, найфілософськіша книга — «Мати чи бути?», підсумок багаторічних роздумів про природу сучасної людини. У ній Фромм протиставляє два способи існування: орієнтацію на володіння й орієнтацію на буття. Один шлях — шлях споживача, накопичувача, людини, що прагне контролювати. Інший — шлях присутності, споглядання, творчої й етичної залученості до життя. Він пише про те, як культура споживання руйнує не лише суспільство, а й душу — і як цьому можна протистояти не революцією, а внутрішньою перебудовою.

Це не маніфест, а майже молитва — звернення до читача: «Зупинись. Відчуй. Побач, що ти живий».

Попри погіршення здоров’я — за плечима вже кілька інфарктів — він до кінця залишається інтелектуально активним. Веде листування, редагує рукописи, приймає гостей, спілкується з молодими науковцями. Любить доглядати сад — це для нього і терапія, і філософія. Він каже, що садівництво — це форма любові без контролю.

Про любов Еріх Фромм писав як про головну життєву практику. Але його слова не були абстрактною теорією. За ними стояли роки болю, ніжності, втрат і надії — усе те, що робить любов справжньою.

Перший його шлюб був укладений у 1926 році. Його дружиною стала Фріда Райхман — видатна психоаналітикиня, одна з перших, хто почав працювати з пацієнтами, які страждали на шизофренію. Їхній союз був радше інтелектуальним партнерством, ніж романтичною історією. Вони розділяли інтерес до психоаналізу, але занадто різнилися за темпераментом і поглядами. Шлюб швидко розпався, хоча Фромм завжди відгукувався про Фріду з повагою. Згодом вона стане однією з героїнь книги «Я ніколи не обіцяла тобі сад троянд» — і назавжди увійде в історію психотерапії.

Справжнім коханням його життя стала Генні Горленд — жінка з трагічною долею. Єврейка, біженка, яка пережила втрати, смерть сина, еміграцію. Вони зустрілися у США, де обоє починали все заново. Її глибока внутрішня культура, сила й вразливість, пережитий біль і здатність бути поруч — усе це стало для Фромма джерелом глибокої прив’язаності. Їхній шлюб був коротким, але дуже насиченим емоційно. Він називав її своєю найближчою людиною.

Коли Генні померла у 1952 році після важкої хвороби, Фромм занурився в глибоку жалобу. Він майже не говорив про неї публічно, але саме після цієї втрати почав писати «Мистецтво любити». Ця книга — в певному сенсі його особисте переживання, перекладене мовою філософії. Він більше не писав про любов як про щось абстрактне. Він писав про те, через що сам пройшов.

Згодом у його житті з’явилася Аніссі Вірт, з якою він провів останні роки. Вона була американкою, гуманісткою, уважною супутницею, помічницею й співавторкою. З нею він знайшов тиху зрілу любов — без драми, але з глибокою повагою, теплом і підтримкою. Саме вона допомагала йому в останні роки — редагувала тексти, вела листування, оберігала простір, у якому він міг думати, писати, бути собою.

Фромм ніколи не мав дітей. І, можливо, це не було випадковістю. Його «дитиною» була думка, а його любов була звернена до світу — до людини як істоти, що страждає, сподівається, шукає шлях до Іншого.

Останні роки життя він провів у тиші й самотності — в будинку з садом на схилі біля Лаґо-Маджоре. Еріх Фромм помер 18 березня 1980 року в швейцарському місті Локарно — за п’ять днів до свого 80-річчя. Причиною смерті став серцевий напад.