Мюррей Стайн: про життя, роботу та юнгіанську психологію

Українська Психотерапевтична Ліга представляє семінар зірки світової психотерапії Мюррея Стайна — “Symbols and the Symbolic Attitude” ("Символи і символічне ставлення в юнгіанській психології"), який відбудеться 28 січня 2025 року. А поки ми пропонуємо вашій увазі найцікавіші факти з біографії Мюррея Стайна, які допоможуть більше дізнатися про життя, становлення та професійну діяльність одного з найвідоміших психотерапевтів, письменників та викладачів сучасності. Повну версію інтерв’ю англійською мовою можна переглянути на YouTube-каналі Journal of Analytical Psychology.

Я виріс у специфічному середовищі. Мій батько був пастором у протестантській церкві, і наше існування було просякнуте релігією. Батько проповідував, піклувався про свою паству, моя мати теж активно брала участь у церковному житті. Розмови про Біблію були невід’ємною частиною нашого життя: ми починали говорити про віру ще за сніданком, а закінчували ввечері. Не дивно, що світ Біблії для мене був ближчим і реальнішим, ніж світ за вікном.

Я народився в Канаді, у провінції Саскачеван. Мої дідусь і бабуся були серед першопрохідців, які приїхали з Пруссії у XIX столітті. Вони зважилися на це, щоб уберегти синів від служби в армії та війни. Мій батько приїхав із Німеччини. Він потрапив до Канади в 1930 році, коли йому було всього 18. У Канаді він приєднався до громади, став пастором і одружився з моєю мамою.

Довгий час моя сім’я вела кочовий спосіб життя. Кожні п’ять років ми переїжджали на нове місце, де батько приймав нову парафію. Думаю, саме завдяки такому способу життя наша сім’я була дуже дружною й надзвичайно згуртованою. Але водночас ми майже не контактували із зовнішнім світом і ніде не пускали коріння.

Наш спосіб життя нагадував біблійні оповіді про юдеїв, які багато років блукали пустелею, з тією тільки різницею, що ми були християнами. Гадаю, це дуже вплинуло на стосунки зі світом: у мене було відчуття, що я живу на периферії суспільства, дуже далеко від його центру.

Був один переїзд, який дався особливо важко. Це сталося в середині навчання в старшій школі. Я був президентом класу, у мене були близькі друзі, була дівчина. І раптом мій батько отримує запрошення від церкви в іншому місті, і ми їдемо до Детройта. Тоді я страждав. Але, озираючись назад, я розумію, що переїзди приносили користь. Вони вводили мене в нове середовище, яке я б інакше ніколи не пізнав, і давали досвід, якого я б не отримав за іншого способу життя.

Коли я вступив до Чиказького університету, мені запам’яталася одна розмова із деканом. Він сказав: "Ми — маргінальна спільнота, але в хорошому сенсі". І я ніколи цього не забував. Це дуже точно відображає мої відчуття від суспільства: бути десь на узбіччі, але при цьому робити свій внесок.

Можу сказати, що середовище, в якому я виріс, навчило знаходити ресурси та опору в собі. Моя мати була інтровертом, і я успадкував це від неї. У неї був науковий ступінь із математики, вона викладала в школі та була дуже творчою людиною. Думаю, спосіб життя, який ми вели, давав простір для розвитку внутрішнього світу, для роздумів, читання та інтерпретації текстів. Це був світ, наповнений Біблією, і водночас світ, що розвивав уяву.

Мій батько був дуже адаптивним, а мати менш гнучкою. Нам доводилося пристосовуватися до нових умов, нового оточення. Єдиний випадок, коли мені було особливо важко, — це переїзд із Цюриха до Х’юстона. Там було спекотно, там була інша культура, яка дуже відрізнялася від усього, що я знав раніше. Це було консервативне, антиінтелектуальне середовище, яке зовсім мені не підходило. Але після трьох років у Х’юстоні, на щастя, ми переїхали до Чикаго.

У підлітковому віці мене цікавили математика та наука. Я хотів стати лікарем. Переїзд до Детройта змінив мої пріоритети. Там з’явилися викладачі, які змогли прищепити мені любов до гуманітарних наук, літератури, історії та філософії. Я вступив до Єльського університету. Але в мене не було чіткого плану на майбутнє, і я обрав англійську літературу та релігієзнавство.

Після закінчення навчання постало питання, що я робитиму далі. Варіантів було небагато: продовжити навчання на факультеті англійської літератури, вступити до юридичної школи або до богословської школи. Я обрав богослов’я. У богословській школі я зіткнувся із "синдромом Рокфеллера". Зараз поясню, що це таке. Сім’я Рокфеллерів фінансувала навчання студентів, щоб вони могли вивчати християнство, історію релігії та етику. Але далеко не всі студенти ставали священниками; багато хто продовжував академічну кар’єру, займаючись теологією. Я не збирався ставати священником, оскільки бачив своє майбутнє в академічному середовищі.

Саме в той період я відкрив для себе Юнга, і це стало справжнім потрясінням. Перша книга, яку я прочитав, була "Спогади, сновидіння, роздуми", і вона мене вразила.

Я відчув глибокий зв’язок із Юнгом. Його увага до внутрішнього світу, снів, уяви та емоцій — усе це знайшло у мені відгук. Я почав шукати дедалі більше інформації й занурився у праці Юнга, Ноймана та інших. Для мене це було як відкриття нового світу.

Повернувшись до богословської школи, я зустрів викладача, який проходив стажування в Інституті Юнга в Цюриху. Він став моїм наставником, і я двічі на тиждень обговорював із ним сни. Це стало початком мого шляху в аналітичну психологію. Незабаром я написав листа до Інституту Юнга в Цюриху (C.G. Jung-Institut Zürich) з проханням прийняти мене.

Відповідь прийшла від Джеймса Гіллмана, який на той час був директором програми. Мене запросили навчатися, і це стало поворотним моментом у моєму житті.

Юнг відкрив для мене двері у професію, про існування якої я навіть не підозрював. Це була робота, яка повністю задовольняла мої інтелектуальні, емоційні та психологічні потреби. На відміну від суто академічної кар’єри, аналітична психологія включала роботу з людьми, дослідження снів і внутрішнього світу людини.

Коли я приїхав до Цюриха, я був настільки натхнений працями Юнга, що очікував побачити там "Вашингтонський меморіал Юнгу" або щось подібне. Я був впевнений, що побачу величезний інститут. Але Інститут Юнга виявився дуже скромним. Він займав один поверх будинку XIX століття, де була одна велика кімната й невелика бібліотека. Мене, звиклого до величезних будівель Єльського університету, це не засмутило, але здивувало — у місті не було жодного пам’ятника Юнгу.

Я багато думав про це. Є кілька причин, чому Юнга не шанують у Цюриху. По-перше, він був аутсайдером і досить суперечливою фігурою. Аутсайдером не в тому сенсі, що він не був швейцарцем, адже він родом із Базеля, але для швейцарського менталітету він здавався, м’яко кажучи, дивним. Він не був типовим швейцарським лікарем. Крім того, його репутація була серйозно затьмарена у 30-х роках через суперечки щодо Німеччини — чи був він залучений до стосунків із німецькими лікарями й як він ставився до того, що відбувалося там. Ця пляма на його репутації досі відчувається у Швейцарії.

Окрім цього, у швейцарців не прийнято звеличувати окремі особистості. Вулиці рідко називають на честь когось. Так, є винятки, такі як Песталоцці — відомий педагог XIX століття, чи Гофман — генерал часів Першої світової війни, але загалом вони воліють не виділяти навіть таких учених, як Юнг.

Коли я приїхав до Цюриха, то відразу відчув, що знаходжуся у правильному місці. Навчання в Інституті Юнга для мене стало неймовірним досвідом. Я занурювався в глибини аналітичної психології, обговорював свої сни й навчався у видатних викладачів, таких як Джеймс Гіллман. У цьому місці я відчував зв’язок із Юнгом і його ідеями.

Водночас адаптація в новому середовищі для мене була нелегкою. Наприклад, клімат і культура в Цюриху разюче відрізнялися від тих місць, де я жив раніше, відрізнялися кухня й побут.

У той час, коли я був новачком, аналітична психологія здавалася мені насамперед наукою про внутрішній світ. Це була дисципліна, яка вивчає сни, архетипи й несвідоме. З часом я усвідомив, що вона дуже тісно пов’язана з культурою, мистецтвом і соціальним життям.

Інститут Юнга відрізнявся від усіх навчальних закладів, які я знав раніше. Навчання було мінімально структурованим. Ми могли відвідувати заняття, якщо самі цього хотіли, і ніхто нікого не змушував. Це нагадувало європейську університетську систему, де головною метою є складання іспитів.

Але найважливішим було не це. У центрі всього стояв особистий аналіз. Ми всі проходили аналіз двічі на тиждень. Коли я записувався на програму, мені надали список аналітиків, які володіють англійською мовою. Я обрав Річарда Попа. Я не впевнений, що він був видатним аналітиком, але його манера спілкування та підхід мені повністю підходили. У нього було чудове почуття гумору, він був дуже інтелігентною людиною, здобув освіту в Оксфорді.

Моїм другим аналітиком стала Аннеліза фон Франц. Вона читала лекції, зовсім не користуючись записами, але з її конспектів можна було б створити готові книги. Вона була дочкою філософа й мала екзистенційний погляд на життя, що додавав унікального контексту її юнгіанським інтерпретаціям. Це був трансфер, схожий на "материнський". Вона була дуже символічною фігурою, з якою я міг уявляти та досліджувати її внутрішній світ. Вона ділилася спогадами й особистим досвідом, що допомогло мені глибше зрозуміти себе.

Ще одним моїм учителем був Джеймс Гіллман. Він справив на мене значний вплив, особливо своєю роботою над архетипічною психологією. Я написав перші статті, які були опубліковані в журналі Spring, перебуваючи під його впливом.

Крім того, була Барбара Ханна, яка особисто знала Юнга й охоче ділилася спогадами про нього під час лекцій. Вона розповідала про його характер, про спалахи гніву, які, за її словами, були "на її ж користь".

У рамках навчання ми проходили супервізію, і перші пацієнти приходили через реферальну службу інституту. Тоді у мене було близько шести клієнтів, більшість із яких говорили англійською. Декілька разів я працював із клієнтами німецькою мовою, оскільки володів нею досить добре.

Після навчання я планував повернутися до США. На прийомі, організованому для студентів та аналітиків, я познайомився з людьми, які дізналися про те, що мені потрібні кошти для завершення навчання. Х’юстонський Юнгіанський Центр запропонував стипендію в обмін на зобов’язання повернутися до Х’юстона після закінчення навчання та працювати в центрі.

Ця пропозиція стала для мене справжнім подарунком. Хоча стипендія не покривала всіх витрат, вона суттєво мені допомогла. Решту я заробляв сам: асистував Гіллману, викладав англійську мову в американській школі в Цюриху.

Я відчував, що повернення до США — це неминучість, хоча мені дуже подобалося жити у Швейцарії. Я полюбив цю країну за культуру, політику, спокій і надійність. Якби у мене була можливість залишитися, я, найімовірніше, залишився б. Але у мене були зобов’язання перед Х’юстонським центром, і я повернувся до Техасу. Саме там я зустрів свою другу дружину Джен, що й стало початком нового етапу мого життя.

Треба сказати, що це був дуже складний період. Розлучення, переїзд, адаптація. У нас із Джен уже було троє дітей від попередніх шлюбів. Саме в цей період я написав свою книгу про кризу середнього віку. Хоча я не згадував у книзі своїх особистих переживань напряму, але вона була заснована на особистому досвіді.

Спочатку писати мені було непросто. Пам’ятаю, як одного разу редактор повернув мені рукопис із критичним зауваженням: "Автору потрібно повернутися до основ і прочитати Strunk and White". Це був підручник, який я проходив ще в школі, і саме він навчив мене цінувати ясність у письмі. Відтоді я завжди намагаюся писати максимально зрозуміло, адже якщо я сам не можу зрозуміти свої речення, то інші їх теж не зрозуміють.

Кожна з моїх книг важлива по-своєму. "Юнгіанська карта душі" стала вступом до юнгіанських ідей, і я пишаюся її доступністю.

Згодом я заснував видавництво Chiron Publications. Воно було створене для публікації матеріалів із конференцій у Ghost Ranch, де щорічно проводилися юнгіанські семінари. Пізніше видавництво стало великим центром, що спеціалізується на юнгіанській літературі. Ця робота дала мені змогу ділитися ідеями з широкою аудиторією та допомагати іншим авторам публікувати їхні праці.

Після написання перших есеїв і редагування книг, під час зустрічей у Ghost Ranch, де щороку я мав представляти доповідь, я знайшов тему, яка стала лейтмотивом більшості моїх книг — індивідуація.

Ця ідея Юнга здалася мені основою, що проходить через усю юнгіанську психологію. Це те, із чим ми працюємо в аналізі, чого можна навчати, про що можна писати й що можна ілюструвати міфами та казками. Наприклад, моя книга про кризу середини життя була раннім внеском у цю тему, адже криза середини життя є важливим етапом у процесі індивідуації. Потім я продовжив цю тему в книзі “Трансформація: Виникнення Самості” (Transformation: Emergence of the Self), яка представляє ідею середини життя в набагато ширшому контексті. У ній досліджується, що відбувається в процесі індивідуації, як людина стає собою, які етапи включає цей процес. Я використав метафору гусениці, що перетворюється на метелика, щоб показати процес метаморфоз, який кожен із нас переживає кілька разів у житті, щоб зрештою стати тим, ким ми завжди потенційно були.

Мене також дуже цікавить те, що я називаю внеском Юнга в розвиткову психологію. Якщо інші акцентували увагу на ранньому віці, то Юнг зосередився на другій половині життя, включно зі старістю. І чим старшим я стаю, тим більше мене захоплює ця ідея. Зараз я часто читаю пізні роботи Юнга й розмірковую про те, що я називаю розвиненою стадією індивідуації, яка має сильний духовний аспект.

Це також пов’язано з моїм недавнім інтересом до буддизму. Мій інтерес до духовності почав проявлятися після 50 років. В останні роки я став більше приділяти цьому увагу, зокрема завдяки моїм снам. Мої сни та сни моєї дружини часто підштовхують нас до духовних інтерпретацій.

Останніми роками я більше слухаю музику, особливо оперу. Наприклад, я став цікавитися Вагнером. Раніше він мені не дуже подобався, але тепер я підходжу до його творчості по-іншому. Мені порадили не замислюватися про його життя, адже Вагнер був дуже складною особистістю, і не заглиблюватися в тексти опер, а просто насолоджуватися музикою. І це справді працює. Музика Вагнера може бути по-справжньому надихаючою.

Я продовжую писати. Наприклад, зараз я працюю над збіркою своїх лекцій, які я читав раніше. Багато з них, такі як лекції про середину життя, були основою для моїх книг. Зараз я повертаюся до цих матеріалів, переглядаю їх і доопрацьовую. Нещодавно я навіть написав п’єсу й зараз думаю про створення її продовження. Тож писання залишається для мене задоволенням.

Я навчився використовувати для цього будь-який вільний час. Колись професор у коледжі сказав: "Якщо у вас є 10 хвилин, не витрачайте їх даремно — робіть нотатки, думайте". І я дотримуюся цього принципу. Я можу писати в короткі проміжки часу, навіть якщо це всього година чи менше.

Найкращий час для мене — ранок. Увечері я читаю, але писати не можу. Ще я щодня намагаюся гуляти по 30–40 хвилин. Це дуже продуктивний час для мене: під час прогулянок приходять ідеї, формулювання, назви для книг.

Я показую свої роботи дружині. Вона дуже суворий критик і помічає ті недоліки, які я можу не побачити, і не залишає це без уваги, доки я їх не виправлю. Це допомагає мені покращувати свої тексти. Іноді я також переглядаю свої роботи сам. Якщо текст викликає у мене емоційний відгук, навіть сльози, я вважаю це хорошим знаком. Я намагаюся писати так, щоб мої книги не лише інформували, але й зворушували читачів.

У мене свого роду "історія кохання" з Цюрихом. Коли наші діти виросли й вступили до коледжів, Джен вирішила залишити практику, і ми почали замислюватися, де провести пенсійні роки — у Каліфорнії, Аризоні чи Флориді, як це зазвичай роблять усі.

На той час я був президентом Міжнародної асоціації аналітичної психології (IAAP), чия штаб-квартира розташована в Цюриху, тож це було гарним приводом для переїзду. Отримати дозвіл на проживання було нелегко, але ми продали все у США й переїхали сюди, сподіваючись, що залишимося. Минуло вже 15 років, і ми досі тут. Ми дуже любимо це місце. Швейцарія чудова країна для життя, а юнгіанська спільнота тут дуже приємна для роботи — багато можливостей для викладання.

Я багато працюю через Skype із людьми з різних країн — Америки та інших регіонів. Це включає супервізію й аналіз із тими, із ким я працював багато років і хто хоче продовжувати сесії на щотижневій основі. Це займає значну частину мого робочого часу. Також я пишу, публікуюсь. Кожен мій день насичений справами.

Коли я працював у Чикаго, у моєму кабінеті була кушетка, але вона не використовувалася за призначенням — на ній здебільшого сиділи. Іноді пари використовували її під час сесій, але це було незручно і для них, і для мене. Я ніколи не навчався працювати з кушеткою й не відчуваю в цьому потреби.

Я не можу сказати, що мав мрію, яку здійснив. Скоріше, я рухався крок за кроком, слідуючи можливостям, які відкривалися переді мною. І я надзвичайно вдячний за це.

Думаю, що мене пам’ятатимуть як учителя. Сподіваюся, що зміг надихнути студентів, прищепити їм інтерес до Юнга та юнгіанської психології. Я завжди спирався на праці Юнга, які вважаю безмежно цікавими. Я намагався надихати людей так, як колись мої вчителі надихали мене.