Джим ЛаП'єр: про вигорання, емпатію та силу бути вразливим

26 лютого 2025 року відбудеться вебінар Джима ЛаП'єра «Поранений цілитель: самодопомога для психологів і психотерапевтів в епоху спільних травм», який проходитиме за підтримки Української Психотерапевтичної Ліги. Долучитися можна, перейшовши за посиланням.

Джим ЛаП'єр — супервізор і засновник консультативної клініки Higher Ground Services. Понад 30 років він допомагає людям долати залежності, травми, депресію та тривожні розлади. Автор книги "The Best Therapy: A Guide for Wounded Healers", він приділяє особливу увагу темі професійного вигорання, вторинної травми та турботи про себе серед фахівців допоміжних професій. У цьому інтерв'ю ЛаП'єр ділиться роздумами про те, чому терапевти також потребують підтримки, як зберегти емпатію без саморуйнування і чому вразливість — це не слабкість, а сила.

Я впевнений, що багато клініцистів сприймають пережиті ними травми як джерело глибокої емпатії, стійкості та прагнення допомагати іншим на шляху до зцілення. І хоча пережиті мною випробування залишили незгладимий слід, саме мій особистий шлях до одужання привів мене до глибокого розуміння і прийняття себе. Це усвідомлення дозволяє мені не лише краще розуміти власний досвід, а й щиро підтримувати інших у їхньому прагненні до зцілення.

Я був здивованим, виявивши, яку важливу роль духовність відіграє в моїй професійній діяльності. Мене виховували в релігійному середовищі, але воно ніколи не знаходило відгуку в мені. Однак знайомство з основним текстом Анонімних Наркоманів відкрило для мене нові, несподівані підходи. У прагненні забезпечити найкращу підтримку в роботі з пацієнтами з подвійним діагнозом я глибоко занурився у вивчення літератури 12-крокової програми. І на власний подив зрозумів: будь-яке істинне перетворення має духовний характер, будь-яка значуща взаємодія може бути духовною, а багато аспектів нашої роботи — наприклад, здатність розділяти з людьми їхній біль і втрату — незмінно пов’язані з духовністю.

Кожен клієнт залишає в мені слід. На початку кар’єри я знав, що у світі відбуваються страшні речі. Але одне — розуміти це в теорії, і зовсім інше — бачити людей, які пережили важкі випробування. З часом я зрозумів: скільки б схожих історій не було, кожна з них унікальна, а кожна людина дивує, навчає, змушує інакше поглянути на світ.

Працюючи психотерапевтом, я все частіше замислююся про природу людської душі. Вона сповнена болю, але й світла в ній немало. Лорд Теннісон у своєму «Уліссі» написав: «Я — частина всіх, кого я зустрів». І це правда: кожна зустріч змінює нас.

Я сприймаю свою роботу як щось більше, ніж просто професія. Мене досі вражає, що люди довіряють мені свої найпотаємніші переживання, впускають у свій внутрішній світ, діляться мріями, болем, надіями. Кожен із них змінив моє життя. І я вдячний за це.

Безсилля — одне з найскладніших випробувань у житті та професії. Але його прийняття, всупереч очікуванням, не сковує, а звільняє. Я навчився розрізняти: що в моїй владі, а що — ні. Це дозволяє зосередитися на тому, що можна змінити, а решту довірити Всесвіту. Це усвідомлення супроводжує мене щоразу, коли я тривожуся за клієнта або за долю світу. Я нагадую собі: тривога — це відмова прийняти безсилля. Вона не приносить користі, але виснажує тіло, розум і душу.

Допомогти людині майже завжди можна — якщо тільки вона сама не відкидає підтримку. А от досягти справедливості або бажаного результату часто неможливо. Найважча форма безсилля — бачити страждання дітей. Я обурювався, протестував, плакав. Але зрозумів: біль і гнів не можна тримати в собі. Їх потрібно проживати. А потім — робити те, що в моїх силах, і піклуватися про себе. Тому що попереду ще багато роботи, а несправедливість нікуди не зникне.

Єдина людина, яку я справді можу врятувати, — це я сам. Так, ми говоримо, що хірурги, пожежники, поліцейські рятують життя, адже їхня робота пов’язана з питаннями життя і смерті. Але люди, які приходять до мене, не стоять на межі між життям і смертю. Вони існують, але не живуть — просто виживають, як уміють. Моє завдання — допомогти їм зробити крок від виживання до повноцінного життя.

Ця зміна починається тоді, коли стратегії виживання перестають бути обмежувальними й руйнівними та перетворюються на навички, що покращують здоров’я і якість життя. Особливо цінною для мене є робота з колегами, коли ми разом вчимося перетворювати інтуїтивні навички виживання на ефективні клінічні інструменти. Адже інтуїція та інстинкти — це, мабуть, найпотужніші ресурси, які ми маємо в роботі з людьми.

Багато з нас живуть із глибоко вкоріненими якостями та переконаннями, сформованими під впливом травми. Найчастіше вони виявляються хибними — результатом дитячого насильства чи нехтування. Одне з найважливіших питань, яке я ставлю спеціалістам: «У що ви вірите, але що насправді не є правдою?»

Відомий психіатр, дослідник і фахівець у сфері психотерапії травм Бессель ван дер Колк виділив три ключові установки, з якими найчастіше стикаються люди, що пережили травму:
— Я недостатньо хороший.
— Я не гідний любові.
— Я не в безпеці.

Саме ці переконання найчастіше стають перешкодою для розвитку спеціалістів. Але є й інші, менш очевидні внутрішні бар’єри: надмірні сумніви у собі, надмірна скромність, сором, ірраціональне почуття провини, завищені очікування від себе і, мабуть, один із найскладніших — страх попросити про допомогу.

Я навчився розмовляти з собою так само, як із колегами. Коли оцінюю їхню роботу, я відзначаю сильні сторони, виявляю розуміння до помилок. Але на початку кар’єри я був до себе безжальним. Це одна з причин, чому молодим спеціалістам так важко: після кожної сесії в голові звучить безкінечний внутрішній діалог. «Чи варто було мені це говорити? Чи потрібно було сказати саме так? У цей момент? Чи було це корисно? А раптом клієнт зараз думає, що йому дістався найгірший терапевт у світі?»

Такий підхід — пряма дорога до вигорання. Нам важливо зрозуміти: ніхто не судить нас так суворо, як ми самі. Але звідки в нас ця самокритика? Найчастіше — з минулого. Ми підсвідомо піднімаємо для себе планку до недосяжного рівня, не враховуючи контексту, і порівнюємо себе з іншими.

І ось тут найбільш небезпечна пастка: порівняння майже завжди несправедливе. Ми оцінюємо свою внутрішню невпевненість крізь призму чужої зовнішньої впевненості, свої сумніви — через чужу видиму стабільність. Я займаюся терапією травми майже 23 роки, але мої підопічні іноді порівнюють свої перші кроки з моїм досвідом. Звісно, у такому порівнянні вони програють. Але не тому, що недостатньо хороші, а тому, що мірка спочатку була неправильною.

За роки роботи було багато складних періодів, але проводити терапію під час глобальної пандемії — мабуть, найважче випробування. Я сам відчував страх, але водночас мав підтримувати тих, хто приходив до мене зі своїми тривогами.

У людей, які пережили травму, є характерна риса — в кризові моменти вони зосереджуються на потребах оточуючих. Це дає відчуття контролю і, можливо, є найшляхетнішим способом уникнути зустрічі з власними страхами. Так зробив і я.

Сьогодні мій розум говорить: пандемія була давно, і, можливо, все було не так страшно. Але я знаю, що це неправда. Так мозок працює з травмою — згладжує, спотворює, змушує забувати. І все ж наслідки тієї епохи ще не до кінця усвідомлені. Я впевнений: ми лише на початку шляху, і потреба в психологічній підтримці зростатиме ще багато років.

Головний бар’єр — стигма, яка досі оточує звернення за психотерапевтичною допомогою. Але є й інше хибне уявлення: деякі клієнти впевнені, що я не зможу їм допомогти, якщо не пережив те саме, що й вони.

У мене є дві відповіді на це.

Перша: якщо людина коли-небудь пройшла через особисте пекло, вона здатна зрозуміти чуже.

Друга: ефективна терапія не вимагає повного збігу досвіду. Я цисгендерний чоловік, але більшу частину часу працюю з жінками, хоча ніколи не жив у їхньому тілі. Я підтримую людей іншої раси, хоча сам — білий. І це не заважає мені допомагати. Тому що суть терапії — не в ідентичності, а в емпатії, розумінні та вмінні вести людину до змін.

Головна якість хорошого терапевта — щирість. Особливо в роботі з травмою. Будь-яка маска, будь-яка роль, за якою ховається спеціаліст, стає бар’єром на шляху до зцілення. Я залишаюся тією ж людиною і в кабінеті, і за його межами. Єдина відмінність — у роботі я більш стриманий і не очікую взаємності у спілкуванні.

Хороший терапевт не просто вислуховує — він кидає виклик, а іноді й м’яко, але впевнено зіштовхує клієнта з його власною правдою. Це не жорсткість, а турбота. Головне — допомогти людині побачити свій самообман і взяти відповідальність за рух уперед.

Ще одна важлива риса — довіра до інтуїції. Досвідчений спеціаліст використовує перенос і контрперенос як інструменти, що дають нові точки опори в терапії.

Як зрозуміти, що терапія працює?

Перший знак — клієнт приходить на сесії регулярно. Молоді спеціалісти часто упускають цей момент, недооцінюючи значущість невеликих, але важливих успіхів. А терапія — це процес, який будується удвох.

Коли клієнт почувається достатньо впевнено, щоб сказати, що я помилився, — це успіх. Коли він дозволяє собі пожартувати наді мною — це успіх. Коли він довіряє мені настільки, що може поставити складне або глибоко особисте запитання — це величезний успіх.

Ми занадто зациклені на результаті й занадто мало цінуємо сам процес. Але терапевт не може контролювати підсумок — і не повинен судити себе за нього. Іноді достатньо просто «посіяти зерно», щоб дати людині шанс на зміни.

Бути тим, з ким клієнт почувається у безпеці, — це успіх. Дати йому зрозуміти, що я в нього вірю, що бачу його силу, що щиро за нього вболіваю, — це успіх.

Ми занадто багато вимагаємо від себе. Ми піддаємося хибним уявленням про те, що означає бути «експертом». Але насправді успішна терапія — це те, що сам клієнт вважає успіхом. Якщо він зміг зробити бодай щось, чого раніше не міг, — це вже величезний крок уперед.

Малі перемоги — основа великих змін. Вони формують упевненість, доводять, що терапія працює і що людина здатна змінити своє життя. Навіть незначні покращення — чи то турбота про себе, ведення щоденника чи найменший крок за межі звичної зони комфорту — це успіх.

Хотілося б, щоб одужання завжди відчувалося як полегшення. Але найчастіше воно болісне. Ясність відкриває нові можливості, але водночас оголює розчарування і біль. Ми цінуємо, коли клієнт починає глибше усвідомлювати себе, але його власні одкровення нерідко сприймаються не як прогрес, а як відкат назад.

Найчастіше нам запам’ятовуються клієнти, з якими ми відчуваємо себе хорошими спеціалістами. Їм ми віддаємо максимум зусиль. Але я особливо ціную роботу з тими, кого вважають «безнадійними». Тому що кожна людина заслуговує на краще, а тим, кому не допомогло вже нічого, я завжди даю трохи більше.

Коли людина поводиться нехарактерно, для мене це «червоний прапорець». Це сигнал, що щось іде не так і потребує уваги. Особливо насторожують ознаки виснаження: постійна втома, різке збільшення споживання кофеїну, нікотину чи алкоголю. Це серйозні дзвіночки, які не можна ігнорувати. Ще один тривожний сигнал — емоційне вигорання: апатія, відсутність ентузіазму, відчуття спустошеності.

Коли я говорю з колегами про вигорання, я не питаю прямо, чи відчувають вони його. Якщо людина сама про це не говорить, я просто ділюся своїм досвідом. Це знижує опір, дозволяє побачити, що вигорання — це не слабкість, а проблема, з якою можна і потрібно працювати. Найабсурдніший момент у вигоранні? Ми соромимося його визнати.

Але головна небезпека вигорання — його циклічність. Ми працюємо в тому ж темпі, дотримуємося тих самих стандартів, приділяємо собі мінімум уваги — і дивуємося, чому знову опиняємося в тому ж стані. Я проходив через це не раз.

Переломний момент настав, коли я втомився бути втомленим. Тоді я почав розбиратися з непосильними вимогами до себе, недосяжними стандартами і відсутністю реальної турботи про себе. Уже 15 років я свідомо тримаю себе у фокусі: у мене є люди, які допомагають мені стежити за балансом, і я фіксую час для відпочинку у своєму розкладі. Тому що турбота про себе — це не опція, а необхідність.

Кожен початківець-терапевт стикається з синдромом самозванця. Ми відчуваємо себе недостатньо підготовленими, недостатньо обізнаними, недостатньо зрілими. Я переживав це, коли тільки починав працювати. Але щойно я подолав синдром самозванця, як він повернувся — вже на новому рівні, коли я став клінічним супервізором. Потім знову, коли очолив програму. Потім — коли став виконавчим директором. А потім — коли відкрив власну клініку.

Ми звикли пов’язувати синдром самозванця лише з роботою, але це помилка. Якби він був виключно професійною проблемою, ми б не відчували його ще до того, як отримали першу посаду. Насправді все значно глибше. Люди, які пережили травму, часто стають «хамелеонами», втрачаючи відчуття власної ідентичності. Це ціна дорослішання в нездоровому середовищі.

Як впоратися із синдромом самозванця? Потрібно не просто накопичувати знання, а зміцнювати відчуття власної ідентичності. Потрібно зцілювати старі рани і вчитися почуватися комфортно у власній шкірі. Наприклад, безкінечна самокритика — найгірший спосіб боротися з цим станом. Але якщо ми приймаємо себе такими, якими ми є, будь-яке професійне завдання перестає бути приводом сумніватися в собі. Воно стає лише новим викликом, до якого ми адаптуємося.

Емпатія будується на нашій здатності відчувати те, що відчувають інші. Але в цього дару є й зворотний бік: емпати вбирають чужий біль, страхи і навіть проблеми, ніби губка. Це природний процес, але є два життєво важливих навички, яким потрібно навчитися: як «віджимати губку» і звільнятися від накопичених емоцій, а також як захищати своє серце, залишаючись поруч із болем клієнта.

Як «віджимати губку»? Кожного дня важливо зупинятися і запитувати себе: Що з усього цього насправді не моє? Як я можу це відпустити? Якщо цього не робити, ми ризикуємо вигоранням і накопиченням вторинної травми.

Один із найкращих прикладів — моя дружина. Вона — мій головний підтримуючий ресурс, але вона бухгалтер. Я не приходжу додому і не розповідаю їй про душероздираючі історії, які почув за день. Вона просто не знає, як мені в цьому допомогти. Для цього мені потрібні колеги, які розуміють без пояснень, бо самі проходять через те саме. Обговоривши з ними важкі моменти, мені набагато легше їх відпустити.

Як захистити своє серце? Це непросте завдання для таких людей, як я. Ми інстинктивно захищаємо інших, бо нас самих ніхто не захищав. Але я навчився сприймати злість і біль клієнтів не як удар по собі, а як вітер, що просто проходить повз.

Я завжди нагадую терапевтам: те, що ми ввібрали чужі емоції, не робить клієнтові легше. Це не зменшує його біль, не приносить йому жодної користі. Ми просто зосереджені на ньому і забуваємо про себе.

На сесіях я повністю зосереджений на клієнті. Між сесіями — перезавантаження. Я відпускаю попереднього клієнта, усвідомлюю, що саме відчував, і готуюся до наступного. В кінці робочого дня повторюю цей процес, щоб не нести чужий біль із собою.

Кожен психотерапевт, який працює з людьми, повинен сам пройти терапію. Це не просто професійна рекомендація — це етичний принцип. Як можна пропонувати те, на що сам не готовий зважитися? Я завжди кажу своїм студентам: навіть якщо вам пощастило народитися в благополучній сім’ї і прожити безхмарне життя, ви все одно повинні відчути, що означає бути по той бік столу. Це вчить смиренню, розумінню та глибокому підходу до роботи.

Найцінніше, що я зробив для себе як спеціаліст, — це пішов на терапію. Ба більше, я продовжую звертатися до неї, коли це необхідно, і на цей момент теж перебуваю в терапії. Але тут є одна проблема: більшість терапевтів відчувають дискомфорт, коли їхніми клієнтами стають колеги. Це непросто — потрібно бути впевненим у собі та у своєму професіоналізмі. Але для мене це одна з найцікавіших і найулюбленіших задач у професії.

Крім того, важливо розуміти, що якісна супервізія і терапія тісно пов’язані. На жаль, більшість супервізорів досі працюють за старими стандартами, зводячи супервізію виключно до розбору клінічних випадків. Однак ключовий момент тут — це турбота про самого терапевта. Головне завдання супервізора — створити середовище, де спеціаліст може без страху визнати: «Я відчуваю труднощі». І це повинно стати нормою.

Будьте щирими і будьте готові розбиратися у складному разом із вашим клієнтом.

Усі розмови про баланс між роботою і особистим життям звучать красиво, але насправді — це ілюзія. По-перше, ці концепції припускають, що в нас взагалі є чітко відокремлене «особисте життя». По-друге, вони змушують нас думати так, ніби можна просто зачинити двері кабінету і залишити роботу за порогом. Але жорсткий поділ себе на дві сфери — це заперечення самої суті нашої професії.

Психотерапія — це не просто робота, це спосіб життя. Вона змінює нас, перебудовує світогляд, трансформує цінності. Ми вчимося слухати й чути, а після цілого дня в такому режимі нам навряд чи хочеться поверхневих розмов. Покажіть мені терапевта, який після восьми годин роботи мріє про світську бесіду.

Але головне питання не в тому, як відокремити роботу від життя, а в тому, як не загубити себе. Як, день за днем стикаючись із чужим болем, не закритися від близьких? Як знайти сили для родини, коли хочеться просто втекти в ескапізм? Відповідь — у підтримуючих, взаємних стосунках і турботі про себе.

Занадто багато терапевтів живуть у стані хронічного виснаження, думаючи, що вони зобов’язані «рятувати» токсичних родичів чи терпіти нездорові стосунки. Ми звикли ставити чужі потреби вище за свої, але якщо не навчимося відновлювати ресурси, просто перегоримо. А наша робота — це нескінченний потік віддачі без гарантій взаємності. Нам потрібні люди, які зможуть нас наповнювати.

Ще один ключовий момент — мати захоплення, не пов’язані з роботою. Нам усім потрібно час від часу просто грати, відпочивати, отримувати задоволення. Мені важливо вкладатися у стосунки, але, як іронія професії, більшість моїх близьких теж працюють у сфері допомоги.

Тому питання не в тому, як розділити життя і роботу. Питання в тому, як зробити своє життя наповненим. Живіть і працюйте із пристрастю. Все інше — зрада самого себе.

Ти боїшся. І ти це приховуєш. Але боятися — це нормально.

Перестань удавати, що точно знаєш, що робиш, і почни шукати наставників. Будь відкритим з іншими терапевтами — щирість заразлива, і, можливо, твоя вразливість допоможе їм теж скинути маску.

Подивися правді у вічі: багато місць, де ти працював, були токсичними. Це не означає, що там не було добрих намірів. Але більшість професіоналів, яких ти зустрінеш, самі несуть у собі глибокі рани. Робочі відносини часто нагадують сценарії з батьківської сім’ї — з тими ж емоційними пастками.

Саме тому тобі потрібні однодумці. Безпечні простори, де можна рости, вчитися, зцілюватися. Не стій наодинці. Знайди своє професійне плем’я — і не бійся бути справжнім.

Нікому не потрібно захищатися від вас. Ваші клієнти пережили ті самі жахи, що й ви. Ваша цінність — не в бездоганності, а в щирості. Просто бути поруч, просто тримати простір для людини — це мистецтво, яке досі недооцінене.

Зберігати нейтралітет і бездоганне самовладання — не означає бути хорошим терапевтом. Якщо вас зачіпає історія клієнта — покажіть це. Якщо його слова викликають сльози — не приховуйте їх. Це не слабкість, а людяність. Це чесність, яка зближує. Це нагадування про те, що біль може не тільки ранити, а й об’єднувати.

У груповій терапії, навіть там, де є довіра, люди бояться зачепити одне одного, сказати щось не так. Але давайте подивимося правді у вічі: ми пережили насильство, бідність, війну — найстрашніші речі, які можуть трапитися з людиною. Але що нас по-справжньому лякає? Незручне слово в групі! Ми надто звикли боятися і ходити навшпиньки.

Подивіться на свою роботу в цьому контексті. Сам факт, що ви продовжуєте працювати, вже викликає повагу. Багато хто з вас, як і я, звикли вимагати від себе стійкості за будь-яких обставин. Це стратегія виживання. Іноді це єдине, що ми можемо зробити — просто з’явитися і віддати все, що є, попри хаос навколо.

Але є одна важлива річ: якщо ви боїтеся зробити щось випадково, спробуйте зробити це усвідомлено — але не в кабінеті з клієнтом, а у безпечному просторі. Кричіть. Плачте. Розділяйте це з тими, хто розуміє. Ми маємо підтримувати одне одного, інакше впадемо самі.

Зараз світ потребує нас як ніколи. Але щоб підтримувати інших, ми повинні підтримувати себе. Зніміть із себе зайвий тиск. Бережіть себе. Це не слабкість. Це необхідність.