Художник Юрій Пацан: “Я себе без малювання не бачу, це - моє життя, це - реабілітація через мистецтво”

Ми добре знайомі з творчістю великих художників, які все життя працювали, долаючи свій біль. Імена Тулуз-Лотрека, Фріди Кало та багатьох інших викликають повагу до сили їхнього характеру і захоплення картинами. Але в Україні є митці, талант і сила волі яких не поступаються таланту відомих художників. 

Сьогодні ми розповідаємо історію українського художника Юрія Пацана, який почав писати свої картини вже після того, як потрапив в аварію і залишився прикутим до інвалідного візка.

Почнемо з того, що та автокатастрофа була дуже серйозною. Це не були “подряпини”. В мене був  компресійний перелом сьомого та восьмого хребців з розривом спинного мозку на 11 міліметрів. Мене після аварії лікарі “зібрали”, а потім з Обласної лікарні додому привезли, підняли на восьмий поверх, поклали в ліжко. І я так прожив два роки. 

Після, цих двох років я просив дружину щоб вона мене підводила. Раніше, до аварії, я легко робив всі чоловічі справи. В машинах розбирався. Будь що мені було під силу. 

Після травми я міг тільки лежачи щось пробувати робити. Якось себе знайти. Тим більше, я не раз повторюю, що в мене дві дочки. 

До тієї аварії, ми завжди з дружиною та доньками їздили на Новий рік на ялинку в Київ, гуляли, дивилися. А тут я цього не можу зробити, і я лежу. Дружина в школі працює, я обуза. 

Чим мені зайнятися? Пробував з дерева вирізати лежачі: це все на мені, в ліжку, всюди тирса. Дружина в обід приходить, а я в одному стані лежу. Потім вона мене перевертає. І я знов, але вже на ліктях - теж різьба. 

Товариш мій, хірург Сергій Лобанов, приходить і каже: “Юра, в тебе ж травма легенів. Куди тобі цю тирсу? Пробуй інше, в тебе фантазія розвинена. Спробуй малювати”. Дружина почула. А він їй каже: “Таня, йди сюди. Купляй Юрі фарби”. Вона мені олійні фарби купила. Тесть мені зробив підрамники. Ми це все діло натягували, грунтували, обробляли. 

Знаєте, я намалював перші квіти, і в мене з'явилося відчуття того, що з мене щось може вийти в мистецтві. 

Я пам'ятаю, до нас друзі прийшли і спитали, хто це намалював. Відповів, що це я. І мене запитали, чи можу я продати. І я продав ту картину за 50 гривнів. І це був поштовх. Я зрозумів, що можу родині допомагати фінансово. Ну, а далі вже я сам над собою працював, працював і працював. 

Мене поєднує з Миколою Пимоненком те, що я з села, і я люблю цю тематику. І жанровий сільський живопис - це моє, рідне. 

Уявіть, я лежу в ліжку. А хочу бути в селі. Я косив пшеницю. Я знав ту біль, коли ти ногою наступаєш на скошену стерню. І я це все інтуїтивно малюю. 

Ну, звісно, що тоді не ті роботи були, як зараз. Але я весь час самоудосконалююся. 

Колись я попросив у музеї Пимоненка літературу про Пимоненка, про Орловського.  І я ще ближче “здружився”, якщо так можна сказати, з Миколою Пимоненком. Пам’ятаю, 

було 150 років, здається, від дня його народження, я зробив сюжет, до якого увійшло, здається, п'ятнадцять картин. І ми робили виставку в Малютинці, де щоліта Пимоненко жив з сім'єю і де обладнав собі майстерню. 

Потім в Національному художньому музеї України  дізналися, що я цікавлюся його роботами, а там проходила виставка його картин з приватних колекцій. І ми з дружиною їздили на них подивитися. І я дійсно побачив оригінали. 

Це для мене було дуже гарно. Ви ж бачили, Пимоненко малював у побутовому жанрі, в нього було багато на картинах дівчат, в полі у вишиванках. Коли я сьогоднішній свій сюжет пишу, і теж одягаю у вишиванку дівчину, яка працює в полі, то мені кажуть: “ого, ви їх так намалювали багатими, у вишиванках”. Але тоді, вишиванка була простим одягом. У кожної родини вишивка своя була. Розумієте? А сьогодні молодь цього вже і не знає. 
А ще я люблю природу. Я люблю це життя. А ще чомусь люди з інвалідністю, малюють гарну, красиву реальність.  А здорові художники часто малюють щось дуже абстрактне. Я не хочу жодного художника образити, це таке саме мистецтво, але сьогодні війна і в нас так багато “абстракції” на Сході. Її малюють нам російські фашисти.  

Так, абстракцію. Там все поламане, розбите і незрозуміле. 

В мене в Івано-Франківську була виставка. Там у них є свої сюжети і свої художники також є. Але те, що я малюю, воно для людей тепле, зрозуміле. Мене просили, щоб я приїжджав ще, адже людям таке мистецтво зараз потрібне. А іншого я сам не хочу. 

Ті, хто пройшов таку “абстракцію”, лежачи кілька років, а потім сидячи, обклавшись подушками, хочуть вирватися з такого “абстрактного” життя. І піти на реальний живопис, на природу, на вулиці міста. Там жити, в нормальному, зрозумілому житті. 

А ще мене часто питають, чого я малюю старі хатинки. 

Я в 1963 році в такій хаті народився, потім у 1970 році батько вже побудував нову, більшу хату. Але воно мені близьке. Це - історія наша. Отак і з архітектурою я себе пов'язав також. Я знаходжу фотографії, роблю ескіз, а далі дописую. Це той випадок, коли я себе й там знайшов. Мене багато запитують, чого я не малюю щось, що пов'язане з війною. А у мене не має бажання цього. 

В мене немає художньої освіти. Виявилося, що для того, щоб бути художником, потрібен диплом. Для мене це просто - якщо хочеш малювати, а не вмієш, то піди, тебе навчать, і будеш малювати так, як твій вчитель або як скаже твій викладач. А якщо зможеш прорватися у художники без освіти, то будеш малювати як Пимоненко.

Колись на Подолі була виставка, яку я назвав “Трошки кисню для столиці”. Прийшли чоловік і жінка, обоє літні, десь за 70 років. Підійшли і подякували, потиснули руку. Я кажу, що це я їм дякую, що прийшли на виставку. А вони: “дякуємо за те, що трохи нас вивіз з Києва і повернув у дитинство”. І хто б мені що не казав про освіту, я їх слухаю, але я працюю для людей. Мій диплом — це мій глядач. Моя мета була знайти себе, вже сидячи у візку, у малюванні. Бо це мені під силу. І надалі я кажу, що іншого для мене не було б уже.

Мені здається, що життя мене б по цьому шляху не повело. А так я відкрив себя для самого себе. Я перевірив свою однокласницю, свою кохану дружину. Ми майже 40 років разом, із них - 25 в такому стані, і моя Таня біля мене. І якби її не було, то мої малюнки були б не на цьому світі. 

35 років. Обом. 

Я думаю, що це випробування долі. Зараз наші діти старші, ніж ми тоді були. 

Якщо говорити про те, чи хотів би я повернути все, звісно, я хочу бігати, хочу знов ходити. Але, якби я був здоровим, я б не почав малювати, не став би художником, не знайшов себе в мистецтві. В мене зовсім був би інший шлях. Не знаю який, але інший. 

Одне точно знаю, що якби я ходив і почалася війна, то я б сто відсотків був би там. Не дивлячись, на те, що мені вже за 60. Руками б їх рвав, якби зброї не було. 

Рахував. Я вам скажу, десь за дві тисячі робіт точно. Вдома я тримаю приблизно 150 своїх картин. Частину у селі сховав, щоб у мене не просили продати. У дітей частина вісить. 

Я сьогодні себе без малювання не бачу, це - моє життя, це - реабілітація через мистецтво, і іншого для мене я не находжу. 

Тим паче, що сьогодні, в часі війни, зброю в руки я взяти не можу, але, я допомагаю ЗСУ коштами від продажу моїх картин. І планую робити це і надалі, до самої нашої перемоги.