Як працювати з ЛГБТ. Рекомендації з особистого досвіду клієнта та психолога

Я працюю з ЛГБТ-людьми близько десяти років, а в групах взаємопідтримки моя діяльність почалася ще раніше. У психології узагальнювати досить складно, адже кожен досвід унікальний, кожна історія має свою передісторію. Втім, існують і збіги. Найчастіше вони зумовлені середовищем, у якому живуть клієнти, культурним кодом. Більшість моїх клієнтів — вихідці з колишнього “Союзу”. Або діти таких вихідців. Навіть якщо вони проживають в країнах, де представників ЛГБТ зрівняли у правах з іншими громадянами, залишаються болючі переживання, пов’язані з родиною, прийняттям себе та власної відмінності від “норми”.

У цій статті я спробувала підсумувати і свій особистий досвід (як ЛГБТ-клієнта), і свій досвід як психолога.

Моя «психологічна робота з ЛГБТ-людьми» почалася задовго до моєї професійної кар’єри у психології. Двадцять років тому ще не існувало готових методичок, як взаємодіяти в групах підтримки з тими, кого відкинули в родині, зневажає суспільство, кого могли переслідувати, морально тиснути, дискримінувати на роботі або навіть фізично знищувати (такі випадки теж траплялися) лише через сексуальну орієнтацію або гендерну приналежність. І хто при цьому часто не хоче залишатися у «позиції жертви».

В організаціях, з якими я несподівано для себе почала співпрацювати, певна література була - теоретична база, просвітницькі тексти про гомосексуальність, поняття гендеру, дискримінацію тощо. Але що робити з живими людьми, які пережили остракізм? Цьому ще не навчали навіть у волонтерському контексті (зараз уже навчають, і такий курс може пройти будь-який психолог - офлайн чи онлайн). Самого слова «волонтерство» я тоді не знала. Усе було просто: переживши відкидання, дискримінацію і стигматизацію на власній шкурі, я раптом зрозуміла, як бути поруч із тими, хто переживає щось подібне. Як допомагати йти далі. Потребуючи підтримки, я сама її надавала (саме в цьому місці багато хто приходить у професію психолога).

Усі мої методи зводилися до розмов, практичної допомоги (знайти дах над головою, їжу, плече для сліз, телефони служб підтримки) і творчості. Я була журналісткою, але ще й поетесою, перформеркою, виступала на сцені. Якось мені спало на думку запросити до трупи не акторів, а тих, хто хоч трохи вважає себе творчою людиною. Метод спрацював - люди розкривалися, знаходили підтримку, натхнення, віру в себе.

З роками я відкрила курс творчого самоаналізу. Його метою було навчити не боятися сцени. Місцем проведення стала відома правозахисна громадська організація. Я стала тренеркою-волонтеркою. Там, де страх сцени (публічності), у моїх студентів виявлялися й давні рани. А де рани - там варто було їх розглядати й якось інтегрувати у реальність, щоб можна було рухатися далі. Курс зростав, на нього приходили не лише представники ЛГБТ.

Потім я перейшла на комерційну основу і саме тоді пішла навчатися на психолога, усвідомивши, що метод потрібно підкріпити структурними знаннями. Офіційна освіта допомогла увійти в професію через головний вхід, а не «чорний».

На той момент у мене вже були десятки тих, кого можна назвати клієнтами. Безліч прочитаних книжок і досліджень. Групи підтримки, які я вела роками. Багато годин індивідуального консультування і тренерства. Супервізори-психологи, які підтримали мої підходи. Інтервізії з колегами. До 2019 року більшість моїх клієнтів були представниками ЛГБТ. Зараз їх приблизно половина. Решта звертаються з іншими запитами. Та й ЛГБТ-люди приходять не тому, що відчувають дискримінацію або борються з внутрішньою гомофобією, а часто з цілком буденними питаннями — стосунки, фінанси, кар’єра…

У підготовці цієї статті я спираюся на власні висновки з практики, не претендуючи на вичерпний аналіз. Існують десятки фахових текстів про те, як саме працювати з клієнтами з ЛГБТ-спільноти: як до них звертатися, як дотримуватися етики, що можна, а чого не можна. Я ж хочу висвітлити головне - ключові проблеми.

Як клієнтка, я працювала з десятьма психологами. Я рахую лише тих, з ким відбулася хоча б дві зустрічі. Звісно, були і роки роботи з одним фахівцем (наприклад, у психоаналізі - загалом близько восьми років), а загальний «клієнтський стаж» - 17 років, якщо рахувати від початку тривалої щотижневої терапії.

Мої психологи представляли психоаналіз, гештальт, КПТ, психодраму, а також були інтегративними терапевтами. Усі підходи, з точки зору клієнтського досвіду, я вважаю більш-менш успішними для роботи з темами сімейного відторгнення, дитячих травм, насильства, деперсоналізації, панічних атак тощо. Найбільші складнощі виникали не через орієнтацію, а через контрпереноси й змішування контекстів (із однією терапевткою ми зіткнулися в житті як конкурентки і сесії довелося припинити). Тобто загалом, нічого специфічного, чим би терапія ЛГБТ-клієнтів відрізнялася від терапії «не-ЛГБТ». Жоден з моїх психологів не виявляв відкритої гомофобії.

Про неї, гомофобію, також варто сказати кілька слів. Зиґмунд Фройд вважав її нормальним явищем - реакцією на давні соціальні табу, що мали вберегти первісні спільноти від розколу (до цієї ж групи належать табу на інцест, отцеубивство тощо). Пізніші дослідники вбачали в гомофобії ще й страх втратити соціальний статус. Особливо це стосується закритих чоловічих колективів, де стримувана через відсутність жінок сексуальність агресивно проєктувалася на власну стать, а «нижчими» робили більш вразливих або молодших чоловіків.

Крім того, «свідомий вибір гомосексуальності» досі часто трактується частиною чоловіків як «спроба стати бабою», тобто, зайняти в ієрархії місце, менш вигідне з точки зору привілеїв і суспільної поваги. Я навмисно беру в лапки ці слова, адже десятиліття досліджень досі не дали остаточної відповіді на головне питання: чи взагалі існує вибір? Фройд вважав, що ні. На його думку, перверсія формується як відхилення від норми внаслідок зміщення потягу до об’єкта. Інакше кажучи, перший об’єктний контакт може несвідомо впливати на подальший вибір.

За часів Фройда ще не проводили ДНК-тестів, не було відомо, що в деяких жінок може бути «чоловічий» набір хромосом. Але рік тому на цій підставі на Олімпіаді намагалися дискваліфікувати результат алжирської боксерки Іман Хеліф…

Немає жодних даних, що в людей, які зробили камінґ-аут публічно (акторів, спортсменів, політиків тощо), є якісь «додаткові» хромосоми, гормони, гени або щось подібне. Іман Хеліф, до речі, не робила камінґ-ауту. До неї причепилися через гендерно неконвенційну зовнішність.

Отже, теорій походження гомосексуальності, як і теорій трансгендерності, безліч, але жодна з них не має достатнього наукового обґрунтування і не визнана офіційно. Немає жодного доказу, що гомосексуальність можна «перевибрати». Для визначення психічного гендеру (на відміну від фізіологічного) потрібно проходити психіатричну експертизу і лише тоді, можливо, отримати дозвіл на зміну статі.

Питання залишається відкритим.

Якщо ваш клієнт гей або трансгендерна особа, це змінює майже все. Звісно, реакції, поведінкові моделі у геїв і «не-геїв» багато в чому збігаються. Структура психіки нікуди не зникає. Але контекст зовсім інший, часто дуже далекий від особистого досвіду самого психолога.

Наприклад, у гей-партнерстві може бути дуже несподіваний розподіл ролей і обов’язків. Йдеться не лише про інший секс, а й про інші соціальні умови, інші очікування. Опори також будуть іншими. І хоча завданням психолога зазвичай є «доростити» клієнта до рівня дорослого самодостатнього життя, перешкоди можуть виявитися неочікуваними, скажімо, стигматизація з боку родини чи прихована агресія і гомофобія в робочому середовищі. Тож ці опори доведеться вибудовувати заново, з огляду на реальні умови життя. Наприклад, шлюб або партнерство можуть бути джерелом підтримки в емоційній сфері, але не в соціальній. Багато ЛГБТ-людей живуть у брехні та напівнатяках і спроба «відкрити» людину, налаштувати її на чесність із собою та з іншими може призвести не до полегшення, а до депресії.

Що з цим робити? Вірити клієнту і знайомитися з його реальністю. Враховувати її особливості під час вибору інструментів і формування нового способу поведінки. Дуже скоро стане зрозуміло, що базові принципи психотерапії ті самі, але застосовувати їх доведеться в інших умовах. Так, ніби ваш клієнт був шпигуном, євреєм, що ховається під час Другої світової, або представником будь-якої іншої переслідуваної групи. 

Одна з моїх клієнток розповіла про матір із великим родимим плямою на шиї та обличчі:

«Після камінґ-ауту я зрозуміла, як жила моя мама. Усі дивилися на мене і не бачили. Моє обличчя перетворилося на одну велику пляму. Лише через роки мене стали питати, що я відчуваю і як у мене справи. Спочатку рідні, здавалося, боялися випадково приділити мені надто багато уваги, хоча, я знаю від молодшого брата, постійно обговорювали мене за спиною. Навіть мама, яка сама натерпілася через свою зовнішність, могла спитати щось дуже болісне, наприклад: “А в тебе не зникли місячні через стосунки з жінкою?”».

У роботі з представниками ЛГБТ існує ще три уразливі пункти:

1.Гомофобія або недостатня теоретична база психолога. Я ставлю «або», бо переконана: просвіта зменшує гомофобію. Фобії базуються на страхах, а страх підвищує тривожність, викликає збудження, агресію, огиду. Що менше інформації, то більше фантазій. Щоб позбутися страхітливих проєкцій, потрібно збільшити обсяг знань. Не обов’язково брати в роботу клієнта, який «лякає» чи «відштовхує», але це добрий виклик і можливість для професійного росту.

Потрібна база доступна в інтернеті. Важливо обирати джерела сучасних шкіл і авторів. Наприклад, класичний психоаналіз довго трактував гомосексуальність як відхилення, яке слід «лікувати» — серед методів був навіть електрошок.

2. Увага: контрперенос. Це ризик у будь-якій терапії, але у випадку з ЛГБТ-клієнтами може з’явитися ще один рівень, те, що активісти боротьби з расизмом називають «прихованим расизмом». Тобто надмірне співпереживання, бажання довести свою «правильність», наприклад: «А я хороший психолог, геїв поважаю». Це може перейти у рятівництво, або в неусвідомлену гру в «батька», «переслідувача» чи навіть «насильника». Далі я розповім про дезорганізовані моделі прив’язаності в сім’ях ЛГБТ і стане зрозуміліше, чому психологові легко стати черговим об’єктом складного переносу.

3. Не важливо, що казав Фройд
Психологія — це наука. І наука розвивається. Якщо навіть Папи Римські сьогодні допускають, що «геї — це теж люди», то тим більше матеріалістична наука не має залишатися в полоні стереотипів. Теоретична база психолога може суперечити цінностям клієнта і іноді це привід хоча б допустити іншу точку зору на світ.

Є те, що об’єднує багато клієнтських кейсів — дезорганізовані стосунки в сім’ях. Уперше такі стосунки описав британський психіатр Джон Боулбі у своїй теорії прив’язаності. У Боулбі знайшлося чимало прихильників і опонентів, однак дослідження вченого підхопили колеги за океаном (Мері Ейнсворт та інші).

Лондонська соціальна психологиня Александра Стайн зробила дезорганізовану прив’язаність основою свого аналізу впливу тоталітарних сект і партій на їхніх членів. На думку Стайн і її команди, десятиліття досліджень доводять: дезорганізовану прив’язаність можуть почати відчувати люди у дорослому віці, за певних, складних, майже нестерпних умов існування. Спочатку Боулбі вважав, що прив’язаність формується раз і назавжди в ранньому дитинстві. Стайн ставить під сумнів цю аксіому — вона опрацювала безліч особистих історій клієнтів, які вирвалися (самі або за допомогою фахівців) із тоталітарних сект після років майже рабського існування всередині таких груп.

До чого тут геї? Річ у тім, що Стайн описує дезорганізацію прив’язаності як порушення всередині стосунків індивіда з сильнішим, психічно домінантним об’єктом (безпечна гавань). Першою такою гаванню для кожного стає його сім’я, батьки. Якщо сім’я не дає безпеки (наприклад, коли хтось із батьків п’є, залежний від речовин або чинить насильство), вона не перестає бути для дитини місцем, куди вона інстинктивно біжить по втіху й захист.

Якщо вірити Боулбі, то після такого дитинства людина все життя неусвідомлено тяжіє до повторення свого першого досвіду. Тобто, донька алкоголіка шукатиме чоловіка-алкоголіка або з іншою аддикцією. Сучасники, спираючись на власний професійний досвід, усе ж таки вірять у те, що прив’язаність можна змінити. Наприклад, авторка бестселера «Жінки, які надто сильно люблять» Робін Норвуд п’ятнадцять років вивчала поведінкові моделі в сім’ях із залежностями (наркотики, алкоголь). І хоча сімейна терапевтка згодом залишила практику, вона описала кейси клієнтів, яким вдалося вийти з проблемних стосунків (самостійно або парою).

Александра Стайн з обережним оптимізмом описує успішні випадки «одужання» від дезорганізованої прив’язаності. Але найцікавіше — це її приклади того, як звичайні, здавалося б, люди, з гарних функціональних сімей раптово потрапляли в секти.

Головна умова, пише Стайн, повільне захоплення свободи особистості, майже непомітне. Спочатку це діяльність в ім’я високих ідеалів і зрозумілих цінностей, а потім раптом людина вже повністю всередині клітки, без жодних зовнішніх опор. Іти нікуди, а тут, з усмішкою й словами любові, ламають особистість під вимоги культу. Причому лідер найчастіше авторитарний, несе не лише підтримку, але й загрозу. Один із прикладів, наведених Стайн, члени партії Дональда Трампа в період його першої каденції.

На мою думку, в сім’ях з ЛГБТ після камінґ-ауту виникає зворотна ситуація — людина вже спирається на своїх близьких, вона звикла отримувати там підтримку, але раптом опиняється в ситуації відторгнення. Іти часто нікуди (особливо, якщо камінґ-аут робить підліток), близькість із рідними дуже дорога, але гомофобія (або трансфобія) й неприйняття можуть переростати у відкрите (або пасивно-агресивне) переслідування родича.

«Мої батьки називали мене перевертнем і питали, куди я поділа їхню доньку, — зі слів моєї клієнтки з Києва. — Так було цілих десять років. Увесь цей час мене запрошували на сімейні урочистості, і часто це були звичайні посиденьки, зі мною, родиною моєї сестри й брата. Але будь-якої миті мені могли щось сказати: запитати, чи не передумала я, чи не знайшла нормального чоловіка. Мені ставили в приклад одружених ровесниць, навіть коли мені вже було понад тридцять. Я ніколи не знала, чи приїду на день народження батька, і ми всі просто вип’ємо чаю з тортом, чи почнеться обговорення мого життя, крики матері й скандал».

Як бачимо, моя клієнтка потрапила в ситуацію, де не могла відмовитися від сім’ї, розірвати зв’язки і в результаті понад 15 років (на момент початку терапії) перебувала в постійній напрузі. Це дуже вплинуло на самооцінку, відчуття власної привабливості й цінності, віру в себе. При цьому клієнтка визнала, що чомусь «ніби залежна» від думки рідних, які її не приймали.

Мені близька позиція Александри Стайн, яка припускає, що, створивши травмуючі умови, можна залучити людину в не властивий їй раніше тип стосунків. Багато клієнтів з ЛГБТ-спільноти розповідали історії своїх сімей, часом цілком благополучних, де вони ставали вигнанцями, зазнавали ігнорування або шантажу, але при цьому їм навіювали, що сім’я їх любить (і хоче допомогти, врятувати тощо). Були й випадки відвертого насильства, наприклад, молодого хлопця, який усвідомив свою трансгендерність, били, батько застосовував шокер, возив на примусове лікування до якогось психіатра, який застосовував речовини, що впливають на свідомість.

Як зрозуміти, що ваш клієнт потрапив саме в таку ситуацію, де він не бачить виходу і змушений далі шукати захисту в тих, хто його ображає (відкрито або нишком)?
Стайн дає чудову підказку. 

Дезорганізована прив’язаність видає себе так:

• Фрагментарність спогадів (нагадаємо, що такі ж спогади у людини бувають при отриманні психічної травми), коли клієнт не може розповісти, що сталося або що відбувається в нього вдома, або під час зустрічей із рідними;
• Змішування мовлення, коли клієнт не здатен зв’язно висловлювати свої думки, описувати події, формулювати свою думку. Якщо його мова наповнена відступами, роздумами вголос, втрачає логіку оповіді;
• Вимушена алекситимія, коли клієнт починає скаржитися або плакати й одразу ж спростовує власні почуття, заперечує, що вони були, починає виправдовувати кривдників, шукати пояснення;
• Деперсоналізація, коли клієнт розповідає про себе й болісні ситуації, ніби це було не з ним, уникає я-конструкцій (говорить про себе у другій або третій особі), втрачає контакт із тілом (розповідаючи щось, раптово починає відчувати фізичні симптоми якихось нездужань або «німіє» на тлі зростаючої тривоги аж до панічної атаки);
• Підміна почуттів словесними ідейними конструкціями. Наприклад, якщо клієнтові сказати про його здоров’я, він відводить тему в «ідеал сім’ї», важливість материнської жертви (при цьому мати може реально виступати в ролі переслідувача), божественної правди.

Ще одна важлива ознака — жах при думці про відмову від підтримки сім’ї і водночас ярісне заперечення, що у світі можуть знайтися інші опори (друзі, я сам, ЛГБТ-організації, зрештою).

Як із цим працювати? Завершення сепарації, підтримка самооцінки клієнта, створення зовнішніх опор. Добре підходить групова терапія, де клієнт стикається з прикладами інших людей.

Якщо на психолога здійснюється батьківський перенос, є шанс надати клієнтові тимчасову «гавань», де його буде прийнято. Однак важливо не «загратися», адже мета — «доростити» клієнта до самодостатності, а не залишатися «приймаючою матір’ю» (або «батьком») роками. У цьому сенсі й групова терапія має бути спрямована на пошук опор, а не лише підтримку в загальній знайомій усім «травмі». Щоб перейти в посттравматичне зростання, потрібні стимули, не лише підтримка.

Однією з умов «зависання» ЛГБТ-клієнтів у зоні безсилля, пригніченої агресії, почуття жертви (а відтак, і у депресивному стані, тривожному чи панічному розладі) є непрожите горе. 

Тут варто звернутися до теорії Фройда про меланхолію і згадати термін «проживання горя». Горе — це завжди актуальний процес, і на тлі воєнних дій він знову опинився в центрі уваги. Горе переживають через втрати, а під втратами можна розуміти багато чого: людей, домівки, речі, зв’язки, статус, мрії, надії…

Кожна з втрат, у ідеалі, піддається аналізу, її значущість, роль у житті частково знецінюється. Людина, що горює, визнає свої почуття щодо втрати, зокрема злість, лють. Потім змиряється з тим, що сталося, і починає бачити інші можливості.
Якщо цей процес порушено, якщо горюванню заважає почуття провини, сором, неприйняття власних почуттів — витіснені процеси призводять до депресивних станів.

Відторгнення з боку родини, у якому б віці людина його не зазнала — це велика втрата. Якщо з родиною все гаразд, втрата може стосуватися друзів, колег, певних перспектив — особистих або професійних. Здоровому переживанню горя заважає почуття власної неповноцінності. Існує таке поняття, як «внутрішня гомофобія» — це відчуття власної «ненормальності», що особливо підсилюється вихованням у традиційних або релігійних сім’ях. Велика різниця є між тим, як горює мешканець великого міста і мешканець села, адже рівень остракізму в невеликій спільноті буде значно вищим. Сором і провина — два головні «вороги» на шляху до прийняття втрати.

«Якби я був іншим, моя мама не померла б від інсульту, — розповідав мені 38-річний гей, близько двох років у депресії. — Вона завжди здогадувалася про правду і дуже переживала. Вона казала, що я ненормальний і зведу її в могилу, якщо не одружуся».

Як із цим працювати? Визнати втрату, інтегрувати подію в хронологію життя клієнта, знайти інші втрати, з якими він уже впорався. Робота приблизно така ж, як при дитячій травмі насильства або нехтування (можна звернутися до досліджень Мартіна Тейхера, застосовувати вправи Роберта Ліхі для роботи з тривогою й поступово раціоналізувати ситуацію, зменшуючи «масштаб» втрати й підсилюючи его клієнта).

Що ще допоможе психологу

• Не плутати гендер і орієнтацію. Гендер — психічна й соціальна конструкція, де фізіологія не завжди збігається з самоідентифікацією. Сексуальність — це вибір об’єкта для сексу. Чоловік, який змінив стать і став жінкою, зовсім не обов’язково спатиме з чоловіками. Він може бачити сексуальний об’єкт у жінці, залишатися в шлюбі й разом із дружиною виховувати дітей. У цьому випадку орієнтацію такого клієнта вже можна буде визначити як гомосексуальну, адже тепер це жінка, яка живе з іншою жінкою. Якщо ж чоловік із самого початку був гомосексуальним і згодом змінив стать, то перед нами — гетеросексуальна жінка, адже вона має сексуальні стосунки з чоловіками. Орієнтація і гендер не завжди корелюють між собою. Окрім того, орієнтація може змінюватися протягом життя. Саме тому існує поняття «квір-персона», тобто людина, яка не вписується в традиційне суспільне розділення на гетеросексуальних чоловіків і жінок.
• Запитати: “Як до вас звертатися?” Просте, але важливе правило міжнародної етики у спілкуванні з квір-людьми. Після камінґ-ауту можна запитати, як звертатися до клієнта. Це означає, що клієнт сам обере потрібне займенник («він», «вона», «вони», «воно»), а також може запропонувати нове ім’я, якщо йдеться про зміну статі і зміна імені для клієнта важлива.

«Я довго намагалася налагодити стосунки з родиною, — розповідає клієнтка, трансгендерна жінка з Дніпропетровщини. — У мене був бізнес, було життя до переходу, де залишилося двоє дітей. Я привозила їх до бабусі, але зрештою моя родина не захотіла навіть спілкуватися з моїми дітьми, просто щоб не мати справ зі мною. Так тривало років три. Потім мама подзвонила мені, і ми почали обережно будувати нові стосунки. Вона так ніколи й не назвала мене новим іменем або “донькою”, але звикла бачити мене, а колишня дружина їздила до неї з онуками і новим чоловіком».

Кожна така історія — готовий сюжет для фільму і велике випробування для психолога. Тут і почуття клієнта, і цілком зрозумілі емоції його близьких, і реалії, у яких трансгендери й геї завжди залишаються меншістю. З погляду екзистенційної філософії, самотність і відокремленість — неподоланна й необхідна частина людського існування.

Перед цим почуттям усі рівні.