Каральна психіатрія в СРСР: інструмент придушення і контролю

1 березня 1988 року в Радянському Союзі було прийнято Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги, яке стало важливим кроком на шляху реформування системи психіатричної допомоги.

У радянський період психіатрія використовувалася не лише як галузь медицини, а й як інструмент державного контролю. Каральна психіатрія стала одним із механізмів придушення інакодумства, дозволяючи владі позбавлятися небажаних осіб, поміщаючи їх до психіатричних клінік під приводом лікування. Подібна практика досягла свого піку в 1960-1980-х роках, коли людей могли примусово госпіталізувати за незгоду з офіційною політикою, участь у правозахисній діяльності або критику влади.

Офіційно психіатрія мала піклуватися про людей із психічними захворюваннями, але насправді вона стала інструментом репресій. Діагнози ставилися суб'єктивно, а незгода з режимом могла інтерпретуватися як ознака психічного розладу. Пацієнти таких установ часто зазнавали жорстокого поводження, ізоляції та примусового лікування, включаючи застосування сильнодіючих нейролептиків, які викликали серйозні побічні ефекти. Саме під впливом суспільного та міжнародного тиску наприкінці 1980-х років керівництво СРСР було змушене переглянути політику надання психіатричної допомоги, що призвело до ухвалення нового Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги 1 березня 1988 року.

Прийняте у 1988 році Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги принципово відрізнялося від попередніх нормативних актів. Основні зміни стосувалися захисту прав пацієнтів і обмеження свавільних рішень з боку лікарів та державних структур. На відміну від попередньої практики, коли людину могли госпіталізувати за одноосібним висновком лікаря, тепер для примусової госпіталізації було потрібне рішення лікарської комісії. Також вводилася можливість судового оскарження примусового лікування.

Документ передбачав відмову від використання психіатрії у політичних цілях, що мало виключити випадки репресій через медичні установи. Вводилися чіткіші діагностичні критерії, спрямовані на запобігання зловживанням, особливо щодо таких діагнозів, як "уповільнена шизофренія". Покращилися умови утримання пацієнтів: було встановлено контроль за застосуванням медикаментів та забезпеченням медичного догляду. Вперше офіційно було закріплено принцип інформованої згоди на лікування, а пацієнти отримали право на юридичний захист.

Міжнародна медична та правозахисна спільнота довгий час критикувала радянську психіатрію за порушення прав людини. Західні психіатри, зокрема фахівці Всесвітньої психіатричної асоціації (WPA), неодноразово висловлювали занепокоєння щодо практики примусової госпіталізації, особливо щодо політичних дисидентів. У 1983 році, після численних викриттів, Радянський Союз було виключено з Всесвітньої психіатричної асоціації саме через зловживання у психіатричній системі.

Серед тих, хто активно виступав проти радянської каральної психіатрії, був британський психіатр Дональд Евінс Камерон та американський професор Роберт ван Ворен, який детально документував випадки зловживань і надавав підтримку постраждалим. Організації, такі як Amnesty International і Гельсінська група, проводили кампанії щодо привернення уваги до проблеми, вимагаючи реформування системи психіатричної допомоги в СРСР.

Після ухвалення нового Положення у 1988 році західні експерти оцінили його як крок у правильному напрямку, але продовжували вказувати на необхідність подальших реформ. Основній критиці піддавався той факт, що зміни стосувалися здебільшого теоретичних норм, тоді як практика залишалася значною мірою незмінною. Лише на початку 1990-х років і після розпаду СРСР міжнародна спільнота відзначила реальні покращення у сфері захисту прав пацієнтів та припинення використання психіатрії у політичних цілях.

Серед українських дисидентів, які постраждали від використання психіатрії у політичних цілях, особливе місце займають Василь Стус, Леонід Плющ і Святослав Караванський.

Василь Стус, видатний український поет і правозахисник, неодноразово зазнавав арештів за свої погляди. Під час ув'язнення в радянських таборах він зазнавав жорстких умов утримання, а його психічний стан намагалися поставити під сумнів з метою дискредитації його діяльності.

Леонід Плющ, математик і дисидент, був насильно відправлений до психіатричної лікарні з діагнозом "уповільнена шизофренія". Його примусове лікування тривало кілька років із застосуванням сильнодіючих препаратів, що серйозно позначилося на його здоров'ї. Після міжнародної кампанії на його підтримку він був звільнений і емігрував до Франції, де продовжив боротьбу за права людини.

Святослав Караванський, мовознавець і письменник, був арештований за свої погляди та активну діяльність із збереження української культури. Завдяки міжнародній підтримці йому вдалося уникнути тривалого психіатричного ув'язнення.

Прийняття Положення про умови та порядок надання психіатричної допомоги стало важливим етапом на шляху гуманізації психіатричної служби в СРСР. У наступні роки цей документ сприяв формуванню нових принципів надання психіатричної допомоги, зокрема в пострадянських країнах. Посилення контролю за примусовою госпіталізацією дозволило зменшити кількість зловживань, а нові підходи до лікування сприяли поступовому впровадженню більш гуманної системи діагностики та терапії психічних розладів.