Юлія Кристева. Самі собі чужі. Огляд книги

Юлія Кристева — французька філософиня, психоаналітикиня, лінгвістка, письменниця. Народилася в Болгарії у 1941 році. У 22 роки залишила батьківщину й переїхала до Франції. Цей досвід став ключовим для її роздумів про чужинця та внутрішню інакість. «Французька — мова моєї думки. Болгарська — мова мого сну. Коли я говорю, я на кордоні. Я і тут, і там. І ніде».

Сьогодні Кристеву знають як одну з найвизначніших постатей структуралізму та постструктуралізму, авторку концепцій у галузі філософії мови, психоаналізу та культурології. Вона брала участь у семінарах Лакана, й досі практикує як психоаналітикиня.

У цьому огляді я хочу зосередитися на психоаналітичному контексті книги «Самі собі чужі» (Étrangers à nous-mêmes).

Внутрішній чужинець як структура суб’єкта

Кристева розглядає чужинця не лише як зовнішнього Іншого, а передусім як феномен внутрішнього життя. Чужинець - це частина самого суб’єкта, витіснена й відкинута, джерело тривоги та внутрішнього конфлікту. Вона пише: «Чужинець починається там, де виникає внутрішнє відторгнення, там, де Я відмовляється прийняти частину самого себе».

Психологічно чужинець - це все те, що не вписується у звичний образ Я. Він уособлює те, що ми намагаємося не помічати в собі: витіснені бажання, травматичні спогади, суперечливі імпульси. За Кристевою, будь-яка людина в якийсь момент стає чужинцем для самої себе, бо відкриває в собі щось, що не збігається з її самістю.

"Чужинець починається з тієї миті, коли Я відкриває в собі самого себе як чужинця", — підкреслює вона. 

Іноземець, чужинець - це не обов’язково приїжджий. Це може бути той, хто мовчить. Або той, хто говорить занадто голосно. Це людина, яка руйнує ілюзію про те, що існує лише одна правда, один центр, одне Я. Він вимагає багатоголосся.

Я сама собі чужинець, бо ніколи не була повністю вдома. Батьківщина - міф. Родина - тимчасова сцена. Мова - інструмент, якого я навчаюсь наново на кожному кроці. Я збираю себе, як розсипані ноти. Жодна не належить мені повністю, але в їх поєднанні - моя мелодія.

Якщо я відштовхую чужинця, то роблю це не зі страху перед іншим, а зі страху перед собою. Він нагадує мені, що моя ідентичність - лише конструкція, тимчасовий союз звичок, мови й культури. Він вторгається в мій порядок, як несвідоме в мовлення. Він - дошкульне нагадування про те, що й я могла би бути на його місці.

«Чужинець - це витіснене. Він повертається в моменти, коли кордони Я коливаються. Коли звичне стає незнайомим. Коли ми стикаємося з власним несвідомим - не уві сні, а в живому тілі іншого».

Мігрант, вигнанець, мовчазний сусід - вони не просто "інші". Вони - сцена, на якій ми можемо зустрітися з собою. Але частіше ми відвертаємося. Створюємо карикатуру: чужий як загроза, бруд, шум, хвороба. Це захисний механізм: зробити його неповноцінним, аби не визнати в ньому себе.

Юридичні кордони, паспорти та паркани - лише продовження психічних бар’єрів. Ми боїмося не чужого, а страху, який він викликає. Він зачіпає нашу незахищеність, нашу втрату. Він нагадує, що "бути вдома" - це привілей, а не природне право.
"Приймаючи чужого, я вчуся терпіти тривогу непевності. Приймаючи його - я приймаю, що не маю остаточної форми".

Чому ми самі собі чужі

Кристева стверджує, що процес суб’єктивації неможливий без зіткнення з чужинцем у собі. Людина постійно перебуває у напруженні між потребою в цілісності й фактом внутрішньої роздробленості. "Кожен із нас - метафоричний чужинець у власній країні. Кожен - вигнанець із країни свого Я", - пише вона.

Ми стаємо чужими для себе, коли стикаємося із несвідомим, з травмою, із внутрішньою амбівалентністю. Ця зустріч викликає тривогу, бо руйнує ілюзію цілісності. Але саме визнання внутрішнього чужинця робить можливою справжню інтеграцію. Прийняття інакшості всередині себе відкриває простір для діалогу з іншими й знижує потребу проєктувати агресію назовні.

Історія образу чужинця

Крістева простежує, як змінювалося ставлення до чужинця в культурі Європи. 

В античності чужинець був елементом порядку, але не міг стати громадянином. У християнській традиції він викликав милосердя й водночас підозру як носій зла. У середньовіччі чужинцями ставали євреї, єретики, бродяги. У модерні чужинець з’являється як фігура людини поза індустріальним і національним ладом. У ХХ столітті він перетворюється на об'єкт масових репресій.

Вона пише: "Чужинець - це той, хто руйнує образ ідентичності, створює ворожнечу там, де її не було". Національна ідентичність вибудовується через відмежування від чужинця, що породжує політику виключення й насильства.

Чужинець у літературі

Крістева показує, як література фіксує феномен чужинця.

У Кафки чужинець - це не просто інший, а сама екзистенційна даність людини. Його герої приречені на існування поза системою, без права бути прийнятими. Вони - вічні прохачі, позбавлені можливості стати "своїми".

У Достоєвського чужинець символізує внутрішню роздвоєність людини, драму сумління, неможливість примирення з собою й світом.

Монтеск’є в "Перських листах" використовує погляд чужинця для критики європейського суспільства. Перси помічають те, чого не бачать європейці: абсурдність норм, лицемірство, подвійні стандарти.

Чужинець і сучасність

Ідеї Кристевої залишаються актуальними сьогодні. Європа переживає зростання ксенофобії, посилення риторики жорсткого контролю кордонів, боротьбу з мігрантами. Проєкти на кшталт стіни на кордоні США й Мексики - приклади того, як страх перед внутрішнім чужинцем переноситься на зовнішнього.

Український досвід додає до цих міркувань особливий контекст. Мільйони біженців, які залишили країну через війну, опинилися в положенні чужинців. Попри підтримку, багато хто стикається з побутовою ксенофобією, особливо діти й підлітки в школах. Випадки цькування, ізоляції в дитячих колективах підтверджують слова Кристевої: "Чужинець стає екраном для проєкцій колективної тривоги й агресії".

Психологічний сенс інтеграції чужинця

Для Крістевої прийняття внутрішнього чужинця - це шлях до справжньої цілісності. Доки суб’єкт не інтегрує витіснене, він залишається заручником проєкцій і розщеплень. Вона підкреслює: "Чужинець - це наша тінь, але саме тінь, прийнята й усвідомлена, дає нам шанс бути людьми".

Для психолога це означає необхідність працювати не лише з очевидними конфліктами, а й з глибинними структурами тривоги, витіснення, проєкції. Інакшість у нас самих потребує діалогу, а не придушення.

Практичні висновки для психологів

• Неприйняття чужинця — показник неприйняття витіснених частин себе.
• Чужинець — екран для проєкцій травматичного й об’єктного.
• Робота з образом чужинця — спосіб інтеграції тіні й зниження агресії.
• Прийняття внутрішнього чужинця відкриває шлях до прийняття інакшості зовнішньої.

"Самі собі чужі" — книга про те, як внутрішній і зовнішній чужинець формують особистість і культуру. Ставлення до чужинця показує, чи здатна людина витримувати складність і амбівалентність. Для психологів це текст, що дає ключ до розуміння індивідуальної й колективної динаміки страху, агресії, проєкцій і можливостей їх подолання.