Луїджі Зойя. Батько

Що означає бути батьком у XXI столітті у добу рівноправного партнерства, втоми від авторитетів і кризи ідентичності? Як змінювалося уявлення про батьківство від античних міфів до постпатріархального світу, де чоловік може бути поруч, але вже не має сили говорити «від імені»? 

У травневому випуску The Psychologist, присвяченому чоловічій психіці, ми звертаємося до однієї  із найцікавіших праць на цю тему - книги італійського психоаналітика Луїджі Зойя «Батько» (2000 рік), яка була відзначена психоаналітичною премією Gradiva. У нашому огляді - головні ідеї книги, яка зберігає актуальність навіть через чверть століття після публікації. 

Фігура батька в історії людства — це не щось задане, а результат напруженої культурної та психологічної еволюції. Луїджі Зоя стверджує: батько — це винахід цивілізації, а не природи. Якщо мати дається тілесно, органічно, то батьківство — це функція, на яку чоловік повинен стати свідомо. Вона вимагає зусиль і волі, а тому завжди пов’язана з ризиком відмови, втрати, поразки.

«Батько — це програма, можливо, перша програма, це намір, це воля… Але якщо історія йому її дала, історія може її і забрати».

Природа влаштована так, що роль самця завершується після зачаття. Навіть у високоорганізованих приматів самець не впізнає своє потомство й не піклується про нього. Лише людина створила батьківство як символічний акт: «усиновити» навіть власну дитину, визнати її, стати для неї посередником між біологією і суспільством.

«На відміну від матері, яка дає життя у найочевидніший спосіб… чоловіча особина, щоб усвідомити свою участь у народженні, мусить мати певну здатність до рефлексії».

Центральна ідея книги — парадокс батька. На відміну від матері, яку оцінюють за турботу про дитину, від батька очікують двох суперечливих речей: ніжності й перемоги, любові й влади, справедливості й здатності до насильства. Якщо батько програє в боротьбі — він втрачає не лише авторитет, а й право бути батьком у несвідомому сприйнятті дитини. 

«Дитина просить: “Будь добрим до мене, будь справедливим. Люби мене. Але з іншими будь, насамперед, сильним: навіть якщо для цього доведеться вдатися до насильства, навіть ціною несправедливості”».

Зиґмунд Фройд пережив цей парадокс буквально. Його батько, Якоб, дозволив публічно принизити себе на вулиці — і маленький Зиґмунд був вражений не стільки самим приниженням, скільки тим, що батько нічого не зробив у відповідь. Це, на думку біографів, стало поворотним моментом у житті Фройда, оголивши внутрішній конфлікт між образом доброго батька і носія сили.

«Відсутність героїзму в людині, яка до того була для нього абсолютним прикладом… вдарила по його свідомості, мов важкий молот».

Сучасний батько втратив свої привілеї й повноваження. З одного боку, це крок до гуманізації батьківства: менше агресії, більше залученості. З іншого — батько стає «добрим, але неефективним», «присутнім, але таким, що не викликає поваги». Все частіше діти обирають собі інших фігур — харизматичних, жорстких, іноді кримінальних — аби відчути контакт із силою. 

«Багато дітей віддаляються від лагідного батька, слабкого в їхніх очах, і захоплюються якимось типом, схильним до насильства, який тримає в страху весь район».

Образ Джепетто з «Піноккіо» тут набуває архетипічного значення: чесний, турботливий, але нудний батько витісняється яскравим, зухвалим, небезпечним Фітилем, з яким легше відчути себе живим. Ця символічна історія повторюється в тисячах сучасних доль.

«Можливо, саме тому ця стара провінційна італійська казка й досі має світову популярність».

Зоя наголошує: на відміну від матері, яка стає нею «автоматично», чоловік має підтвердити свою батьківську роль — спершу перед суспільством, потім перед самою дитиною. Давньоримське право втілювало це буквально: батько мав визнати новонародженого своїм. Інакше він не вважався батьком. 

«Навіть законному батькові доводиться здійснити публічний акт, яким він підтверджує своє бажання бути батьком дитини… Кожне батьківство потребує усиновлення».

Цю символіку яскраво передано у фільмі Чарлі Чапліна «Малюк». Герой знаходить дитину, якої ніхто не чекав, і поступово стає їй батьком. Він не знає її походження, але саме зустріч, турбота й спільний шлях роблять його батьком. Це не біологія — це вибір.

«Батьком його робить не те, що він фізично зачав сина, а зустріч із дитиною… і вихід зі стану нецивілізованості».

Один із найсильніших фрагментів книги — історія пацієнтки, чия зневага до батька стала джерелом глибокої провини. Її батько був підприємцем, м’яким, неагресивним. Коли він захворів на рак, вона не змогла викликати в собі співчуття. Він здавався їй не просто таким, що вмирає, — він уособлював собою поразку. 

«Цей чоловік усе ще був у вбранні переможеного, тільки це вбрання пустило свої жахливі корені в тіло… як огидна комаха між простирадлами її ліжка».

Навіть любов не рятувала від огиди. Дівчина тікала з дому, гримала дверима, залишаючи батька у стражданнях. Лише роки аналізу дозволили їй розплутати цей клубок відчуження, провини й несвідомого страху заразитися слабкістю. 

«Мене й досі жахають ці мої несправедливі почуття: але мені важко подолати огиду до переможених… У глибині душі я кричала батькові: „Раз ти обрав справу, за яку соромно — ти мав хоча б розбагатіти!“». 

Парадокс батька відображається не лише в родині, а й у самій історії західної цивілізації. Вона побудована на християнстві — релігії любові, милосердя й самозречення. Але водночас саме Захід поширив свою владу по світу через війни, грабіж і економічне насильство. 

«Це суспільство ґрунтується на християнстві, але водночас поширюється „по-дарвіністськи“, силою…».

Так батько, який мав би бути «добрим і справедливим», став провідником влади, сили й агресії. Ця подвійність, від індивідуального до цивілізаційного рівня, робить сучасне сприйняття батька травматичним. Він уже не носій ясного сенсу, а джерело розщеплення. 

«Як і окремий батько, патріархат коливається між законом любові й законом сили… і досі далекий від їхнього примирення».

Антична Греція — перша культура, що проголосила верховенство батька як біологічного й духовного джерела життя. За словами Зойя, саме тут починається культурне «перевертання природи»: батьківство стає головним, а материнство — другорядним. 

«Для давніх греків батько — винятковий родитель дитини. Мати… лише годувальниця, яка його підживлює».

Греція стає початком того, що Зойя називає «штучним батьківством» — культурною конструкцією, що заперечує природний симбіоз матері й дитини. Саме ця штучність породжує в подальшому невпевненість, насильство і страх втрати своєї ролі.

Рим йде ще далі: він не лише утверджує зверхність батька, а й вписує її в закон. Батько — pater familias — має юридичну та сакральну владу над усією родиною. Але найцікавіше — не сила, а те, що навіть у праві батьківство потребує акту волі.

«Щоб бути батьком… недостатньо народити дитину, потрібна ще й певна воля».

Це робить батька символом закону. Уся римська культура базується на його рішенні — визнати, дати ім’я, взяти на себе. І це назавжди закріплює асоціацію: батько — це влада, структура, межа.

З приходом християнства виникає унікальний культурний парадокс: Бог — це Батько, але Батько, який відкидає батьківство в людському сенсі. Бог-Батько не народжував, не жив із сином, не виховував. Він — принцип.

«У християнстві утверджується образ батька, але… це абстрактний батько, нематеріальний, відсторонений, він далеко».

Так західна людина століттями формується в парадоксі: вона має шанувати батька, якого не знає, не відчуває, не може доторкнутися. Жоден реальний батько не здатен відповідати образу Небесного. І кожен син приречений на розчарування.

Секуляризація та демократизація ХХ століття знецінюють фігуру батька. Він більше не вождь, не жрець, не цар. Він — партнер, co-parent. Але, як показує Зойя, реальна участь чоловіків у житті дітей залишається мізерною. Образ батька змінився. Поведінка — ні. 

«Хоча за кілька десятиліть… образ батька… змістився від голови родини до co-parent… реальна участь… залишилась незначною».

Сьогоднішня культура просуває новий тип батька — м’який, турботливий, але без сили. В голові — сучасний ідеал. У несвідомому — тисячолітній архетип. 

«Наше несвідоме не може знищити за кілька поколінь те, що керувало ним тисячі років».

Сучасний світ переживає не просто кризу, а зникнення батька. Це зникнення, не лише фізичне (розлучення, дистанція, неучасть), а й символічне. Образ батька стерто з колективної уяви, з масової культури, з уявлення про майбутнє. 

«Перетворення батька на зникаючий вид» — не перебільшення, а точна характеристика культурного процесу.

Молодь більше не очікує, що батько прокладе їй шлях. Вони шукають силу поза родиною — в групах, мережах, екстремальних образах. 

«Сучасній молоді все важче знайти інший берег, на який можна „перейти“…»

Батько більше не захищає — його замінює система. Він не формує ідентичність — це робить маркетинг. Він не передає знання — це роблять алгоритми.

Сучасний батько опиняється між подвійними вимогами: бути турботливим і теплим — і водночас джерелом сили. Він має бути «не таким, як старі батьки», але в своєму несвідомому дитина досі хоче, щоб він був саме таким. 

«Мати оцінюється як мати… А батько оцінюється… ще й за те, як він взаємодіє із зовнішнім світом».

Якщо він м’який — його зневажають. Якщо сильний — його звинувачують. У результаті його не поважають ані діти, ані культура, ані він сам.

Зоя називає ключовим почуттям батьківства — невпевненість. Він завжди між ролями, між законами, між очікуваннями. Це робить його вразливим і людяним.

«Батько носить броню… навіть коли обіймає свою дитину».

«Батько — це конструкція… у порівнянні з матір’ю, значно менш впевнений у своєму становищі».

Попри все, Зойя завершує книгу з надією. Незважаючи на всі кризи, досі існують «достатньо хороші» батьки. Неідеальні, не героїчні, але живі. Саме вони передають культуру, створюють можливість бути людиною, дають опору. 

«Це оптимістичне відкриття… підтверджує думку про те, що надійні батьки… були і залишаються… Саме вони — мурахи історії».

Щоб повернути фігуру батька, не як влади, а як відповідальності, потрібно знову пройти шлях: не від сили до підкорення, а від волі до зв’язку. Батько — це не форма контролю, а форма зустрічі.