Чому ми довіряємо тим, хто виріс у менш забезпеченому середовищі?

За даними одного з останніх досліджень, опублікованого Американською психологічною асоціацією, людина, яка зростала в сім’ї з невисоким доходом, навчалась у звичайній школі, а не в приватній, і влітку бачила не Париж, а бабусин город у селі, має більше шансів викликати довіру. Принаймні — у незнайомців.

«Довіра — це основа будь-яких здорових стосунків. Без неї руйнуються романтичні зв’язки, занепадають колективи, а суспільство починає шуміти ще голосніше», — зазначає авторка дослідження Крістін Лорін, PhD, професорка психології Університету Британської Колумбії. Але що змушує нас довіряти одній людині — й насторожуватись щодо іншої?

Щоб це з’ясувати, команда науковців провела серію експериментів за участі майже двох тисяч осіб. Дослідники прагнули зрозуміти, як соціальний клас, у минулому чи теперішньому, впливає на те, наскільки людина здається нам «своєю» і такою, що заслуговує на довіру.

В одному з експериментів учасникам запропонували зіграти в гру на довіру. Їм демонстрували вигадані профілі «інших гравців»: хтось підробляв після уроків, хтось навчався у звичайній державній школі. А інші — діти з заможних родин, із типовими канікулами в Європі та форменим піджаком на фото.

Гравці або, як їх називали, «довірителі», починали з десяти умовних карток, які могли передати будь-кому з «партнерів». Передані картки автоматично потроювались, а «довірена особа» вирішувала, скільки з них повернути. Кількість відданих карток показувала рівень поведінкової довіри.

Окрім цього, учасникам ставили просте запитання: «Якщо ця людина отримає 30 карток, скільки з них, на вашу думку, вона вам поверне?» — щоб оцінити не лише поведінку, а й очікування щодо моралі партнера.

Результати виявилися показовими: люди значно охочіше довіряли тим, хто виріс у скромних умовах і навіть вважали їх більш моральними. Але якщо мова йшла про тих, хто зараз живе в скрутних обставинах, то довіра все ще була, а от віра в їхню благородність — не дуже.

«Ми побачили чітке розділення: важливо, ким людина була, а не ким вона є», — пояснює Лорін. «Ті, хто виріс у бідності, здавались достойнішими, навіть якщо зараз живуть у будинку з садом і псом на ім’я Чеддер. А от якщо людина бідна сьогодні — це ще не гарантія, що їй повірять».

Висновки цього дослідження можна назвати не лише психологічними, а й цілком прикладними: у ситуаціях, де на кону довіра, варто подумати про свій образ.

«Якщо у вас з дитинства був басейн на задньому дворі, — каже Лорін, — можливо, не варто згадувати про це одразу. А якщо ваша юність минула між бібліотекою та підробітками — не соромтесь, розкажіть. Люди це цінують».

Втім, варто уточнити: у дослідженні не перевірялося, чи справді люди з менш заможних родин є чеснішими або надійнішими. Це завдання для майбутніх наукових праць.

«Ми поки не знаємо, як саме соціальне походження впливає на поведінку», — додає Лорін. — «Але практика показує: якщо ви хочете викликати довіру, краще бути схожим на того, хто в юності їздив на автобусі, а не в “Лексусі”».

Парадокс, але факт: ми частіше довіряємо тим, хто виріс у скромних умовах. Чому так? Ось як це пояснюють провідні дослідники.

Пол Блум, професор психології Університету Торонто та почесний професор Єльського університету, вважає, що ми схильні романтизувати труднощі. У масовій уяві бідність начебто очищує, а багатство — псує. Тим, хто «пройшов через усе», ми автоматично приписуємо моральну перевагу.

Сьюзен Фіск, професорка психології та суспільних наук у Принстонському університеті, наголошує: люди з низьким статусом здаються нам менш загрозливими, а отже і більш надійними. Простими словами: якщо в людини немає влади, вона, ймовірно, не буде нами маніпулювати.

Брене Браун, професорка соціальної роботи з Університету Х’юстона, підкреслює: щирість, вразливість і прожиті труднощі — це те, що викликає довіру у сучасному світі. Людям більше не цікава досконалість, адже вони шукають справжність.

Ден Аріелі, професор психології та поведінкової економіки в Університеті Дьюка, додає: ми інстинктивно довіряємо тим, хто схожий на нас. І часто це означає - без блиску, але зі зрозумілою історією.

Клайв Бодді, професор корпоративної етики з Бізнес-школи Університету Мідлсекс у Лондоні, вважає, що скромність стала новою соціальною валютою. У світі маркетингу й імітацій справжність — на вагу золота.

Усе це дозволяє зрозуміти: бідне минуле стало не лише соціальним маркером, а й моральною рекомендацією. А в час, коли довіра — це ресурс, нею варто вміти користуватись.