Фемінізм – боротьба за рівноправ’я чи боротьба за права жінок?

Напередодні 8 березня ми вирішили розібратися, що таке фемінізм з точки зору нашого автора – психолога, письменника та ексвійськового Василя Сторчака.

Коли розмова заходила про фемінізм і мені доводилося висловлюватися перед тим, як встати й піти, я завжди починав із однієї й тієї ж фрази: «Ви не знайдете більшого фемініста у світі, ніж я». Думав почати так і зараз – по-перше, щоб уникнути підозр у мізогінії, а по-друге, тому що це чиста правда. Лишилося всього нічого – з’ясувати, що ж таке фемінізм.

Скільки людей – стільки й думок. Оптика й контекст визначають усе, і складно заперечити, що кожен дивиться на світ через власні проєкції. У такому випадку, людина переносить своє особисте, суб’єктивне внутрішнє наповнення, свій неповторний досвід на зовнішню реальність. Фемінізм може стати однією з призм, через які люди формують розуміння того, що відбувається, захищаються від тиску суспільства та прагнуть до покращення свого життя, а значить – і світу навколо. На фемінізм можна подивитися навіть як на інструмент – а вже як ним користуватися, залежить від того, в чиїх він руках.

Я визначив для себе головне питання: фемінізм – це боротьба за рівноправ’я чи боротьба жінок за свої права? На перший погляд здається, що це одне й те саме. Але якщо придивитися, за цими формулюваннями ховаються зовсім різні потреби. Я ризикну припустити, що ключова різниця у сприйнятті фемінізму криється в тому, на що саме ми звертаємо увагу.

Повернімося до призми, через яку дивимося. З одного боку, чоловік і жінка протягом усієї історії разом протистояли викликам природи, переживали катаклізми, творили культуру й передавали з покоління в покоління знання – як жити та виживати. Ключове слово тут – «разом», яке часто забувається.

Але з іншого боку, не можна заперечувати, що людство далеко не одразу прийшло до принципу «сила права». Довгий час цивілізація жила за законом «право сильного». І навіть зараз важко сказати, чи ми остаточно відмовилися від нього, чи просто перемикаємося між цими двома підходами, коли нам це вигідно. Проте хочеться вірити, що ми стаємо кращими – і розвиток фемінізму лише підтверджує це.

Світ несправедливий сам по собі, а природа наділила нас певними відмінностями, від яких ми не можемо абстрагуватися. Хтось спускається в шахту за рудою, щоб потім удома поїсти суп із каструлі, виготовленої з тієї ж руди. Але зовсім інша справа, коли чоловік, узявши на себе роль годувальника, закриває жінку в межах кухні та домашніх обов’язків, не залишаючи їй жодного вибору.

Заради справедливості варто зазначити, що багатьом жінкам така розстановка сил навіть подобається – коли чоловік бере на себе відповідальність, а разом із нею й домінування. Але не всім. І якщо жінка живе в суспільстві, де такий порядок вважається нормою, її позбавляють права вибору. Якщо не призначають чоловіка (а таке теж траплялося), то хоча б прокладають за неї «рейки» майбутнього, якими вона змушена їхати без можливості звернути.

Природно, що в такій ситуації виникає відчуття, ніби ти – людина-функція, у якої є визначена роль, але немає права бути собою. Це і є залежність, примус, позбавлення вибору, об’єктивація, а отже, втрата суб’єктності. Нічого гуманного. Проте я не став би називати це «кухонним рабством» – все ж світ трохи складніший за лозунги.

Упродовж усієї історії жінки об’єднувалися між собою, чоловіки – між собою. До XX століття їхні інтереси майже не перетиналися, існувало два окремих світи, які навіть не уявляли, що відбувається «по той бік». І якщо говорити про вибір, то варто згадати, що за право голосу чоловіки платили військовою повинністю.

У певному сенсі, чоловіки теж не мали вибору. Їм були призначені свої «рейки», часто досить жорсткі. Упевнений, що багато хто з них відмовився б від відповідальності та домінування, якби тільки знав, що можна вимагати рівноправ’я.

Тому, якщо чоловікам і варто когось дякувати за боротьбу за рівність, то саме жінок. Адже мої обов’язки – це чиїсь права, а мої права – це чиїсь обов’язки.

Таким чином можна побачити, що боротьба за рівноправ’я є проявом гуманізму, є турботою про іншу людину незалежно від того, ким їй випало народитися.

Зовсім інша справа – боротьба за свої права. Чим більше прав отримую я, тим більше в іншої людини з’являється обов’язків щодо мене. Небезпека такого підходу полягає в тому, що боротьба за «свої/наші права» може перетворитися на нескінченний процес вимог, що розширюються в міру задоволення вже наявних потреб.

Агресія стає основою цієї боротьби, її головною мовою. Скоріш за все, вимоги висуватимуться в ультимативній формі, без місця для діалогу та компромісу, адже це буде не розмова, а пред’явлення рахунку: «Ви повинні повернути нам належне».

Якщо ми говоримо про боротьбу за права жінок, то ця боротьба автоматично вибудовується проти чоловіків, які розглядаються як винуватці. Вони перетворюються не просто на опонентів, а на противників, а то й ворогів.

Але коли ми говоримо про боротьбу за рівноправ’я, то це вже не претензія до чоловіків як таких, а пошук діалогу і компромісу. Якщо претензії й є, то вони адресовані не конкретним людям, а історичному та культурному досвіду, який варто переглянути.

Я підозрюю, що за поняттями «боротьба за права жінок» і «боротьба за рівноправ’я» стоять абсолютно різні потреби. У першому випадку це, швидше за все, потреба у безпеці від чоловічого гноблення та компенсація накопиченого неврозу. У такій ситуації фемінізм перетворюється не на інструмент рівноправ’я, а на зброю. Ті, хто вважають себе жертвами (разом із усіма жінками, яких вони зараховують до цієї категорії), починають завдавати ударів своїм «гнобителям» і «насильникам» – чоловікам як носіям токсичної маскулінності.

Поки жертва мислить як жертва, вона не може перестати бачити в чоловіках супротивників або ворогів. Чим радикальніший підхід, тим більше в ньому не боротьби за свободу, а неврозу.

Коли ж йдеться про боротьбу за рівноправ’я, її рушійною силою є потреба у свободі, а разом із нею – у самореалізації. Це потреба не лише жінок чи чоловіків – це загальнолюдська потреба, яка може бути досягнута лише через партнерство.

Тому так, ви не знайдете у світі більшого фемініста, ніж я, але тільки якщо ми говоримо про фемінізм як боротьбу за рівноправ’я. Фемінізм як боротьбу за свободу особистості через право на вибір.

Витоки свята 8 березня ведуть нас у кінець XIX – початок XX століття, коли жінки по всьому світу втомилися працювати виснажливо за копійки, не мати права голосу і бути зобов’язаними «знати своє місце».

У 1857 році працівниці текстильних фабрик Нью-Йорка вийшли на вулиці, вимагаючи скорочення робочого дня, підвищення зарплат і гідних умов праці (спойлер: їх почули не одразу).

У 1908 році 15 тисяч жінок знову пройшли маршем по Нью-Йорку, вимагаючи рівної оплати, виборчого права та заборони дитячої праці.

У 1909 році Американська соціалістична партія вперше оголосила Національний жіночий день, але фіксованої дати ще не було.

У 1910 році на міжнародній конференції соціалісток у Копенгагені Клара Цеткін запропонувала заснувати Міжнародний жіночий день – день солідарності жінок у боротьбі за свої права. Ідею підтримали гаряче, але конкретної дати не визначили.

Ключовим моментом стали події в Російській Імперії. 8 березня 1917 року (за новим стилем) працівниці Петрограда вийшли на демонстрацію з гаслами «Хліба і миру!». Цей протест став початком Лютневої революції, а незабаром жінки в Російській Імперії отримали виборче право. Дата стала символом і закріпилася як день боротьби за права жінок у всьому світі.

Після офіційного визнання ООН у 1977 році первісний зміст свята поступово почав розмиватися. У СРСР його перетворили на «день жіночності», день мам, дружин, бабусь і колег, з якого зникла боротьба за права. У результаті вимоги рівності перетворилися на листівки та обов’язкові букети, а про реальну історію згадували далеко не всі.

Ні, ніхто не проти квітів (вони справді приємні). Але якщо цей день зводиться до формального «Вітаємо, залишайтеся такими ж красивими!», то його суть якось втрачається.

8 Березня – це не про «бути музою», а про право обирати своє життя. Це нагадування про те, що жінки досі борються за рівну оплату праці (спойлер: різниця в зарплатах нікуди не зникла), право бути почутими (і не лише 8 березня), безпеку та захист від дискримінації.

Тож найкращий спосіб відзначити цей день – підтримувати жінок не лише раз на рік, а завжди. І так, квіти можна залишити – але не як заміну справжній повазі.