Пенелопа як образ витривалості: психологічний вимір очікування під час війни

У грецькому епосі «Одіссея» Пенелопа - дружина головного героя, царя Ітаки Одиссея. Після завершення Троянської війни він ще десять років мандрує, намагаючись повернутися додому. Увесь цей час Пенелопа залишається в їхньому домі, зберігаючи вірність, водночас витримуючи тиск численних женихів, які наполягають, щоби вона знову вийшла заміж. Щоб уникнути цього, вона вигадує хитрощі: найвідоміша з них - вдень вона тче погребальне полотно для свого свекра, а вночі - розпускає зроблене. Так вона «тягне час» і водночас зберігає внутрішній зв’язок з відсутнім чоловіком.

Попри зовнішню простоту, цей образ має глибокий психологічний зміст. У юнгіанському підході Пенелопа постає не лише як літературна героїня, а як архетип витривалості, вміння зберігати зв’язок, сенс і гідність у стані невизначеності. А у контексті війни в Україні цей образ набуває нового, дуже конкретного звучання.

На перший погляд Пенелопа - «та, що просто чекає». Але глибший погляд відкриває інше: вона діє. Її ткацтво - це ритуал, символ впорядкування світу, спроба не дати хаосу остаточно захопити внутрішній простір. Вона не руйнується під тиском страху, не здається під зовнішнім шантажем, не тікає в ілюзії. Вона лишається в реальності, витримуючи її жорстку неоднозначність.

Її денна праця - це адаптація до зовнішніх вимог (виконання обіцянки), а нічне розпускання полотна - це вірність внутрішній правді, надії, інтуїтивному знанню, що Одиссей ще живий.

Що ми можемо взяти собі? Рутина, ритуали, творчість - це не втеча від реальності, а спосіб утримати себе в точці напруги. Писати листи, плести сітки, вести щоденник, тримати порядок вдома - усе це сучасні форми «полотна», що допомагають утримувати внутрішню цілісність.

Пенелопа не має доказів того, що Одиссей живий. Але вона не приймає остаточного рішення, не піддається тиску визначеності. Вона витримує «не знаю» -  стан, який, можливо, найважче переживається психікою.

Як вона це робить? Через обережний контакт із реальністю. Вона слухає новини, приймає гостей, але не вірить на слово. Вона не заперечує ні надії, ні реальності, але й не дозволяє себе втягнути в ілюзію чи поспішний висновок.

Сьогодні майже кожен українець живе в цій напрузі - між втратою й вірою. Пенелопа вчить не кидатися в крайнощі. Жити в очікуванні - це не поставити життя на паузу. Це - утримувати зв’язок із собою, із тілом, з повсякденністю. Не зраджувати очікуване - не означає зупинитися. Це означає берегти життя.
 

У «Одіссеї» повернення Одиссея не є тріумфом. Він з’являється під чужою подобою, спостерігає, перевіряє ситуацію. Але і Пенелопа не одразу кидається йому в обійми. Вона теж перевіряє, впізнає поступово. Їхня зустріч - це зіткнення змінених душ.
Психологічно - це дуже точна модель того, як виглядає реінтеграція після тривалої розлуки, війни чи травми. Людина повертається з іншим досвідом, який не завжди легко прийняти. Потрібна нова робота, не просто зустрітись, а знову вибудувати зв’язок, якого вже не існує в тій самій формі.

У сьогоднішньому контексті образ Пенелопи може стати ресурсом опори для тих, хто перебуває в тривалому очікуванні, невизначеності, розлуці:

• він допомагає нормалізувати «неактивну активність» - стан, коли людина нічого не може змінити, але живе і підтримує,
• дає приклад збереження внутрішньої гідності й порядку в умовах зовнішнього тиску,
• нагадує, що повернення - це не автоматичне зцілення, а процес, що потребує часу й внутрішньої перебудови,
• дозволяє говорити про втому, гнів, страх, розгубленість, і водночас залишатися в контакті з любов’ю.

Образ Пенелопи - це не просто фігура вірної жінки. Це глибинний символ душі, яка зберігає зв’язок попри відсутність, творить сенс у часи хаосу, здатна витримувати реальність, не втрачаючи себе.

Поки триває невизначеність, поки ми не маємо відповіді - залишається робота очікування. Тиха, щоденна, непомітна, але життєво необхідна. І, можливо, саме вона зберігає те, куди хтось зможе повернутися.