Як психологу обрати свій метод?

Професія психолога починається не з диплома, а з моменту, коли постає питання: який метод обрати? І хоча академічна освіта дає фундамент, саме метод стає інструментом, простором, а іноді й обмеженням. 

Як не помилитися з вибором? Як розрізнити моду й покликання, структуру і живий досвід? І чи варто одразу входити в довготривале навчання? У цьому тексті ми спробуємо дати відповідь.

Сьогодні поговоримо про те, як психологу обрати метод. Ми регулярно отримуємо такі запитання, і це добрий знак. Це означає, що у психологів, випускників чи тих, хто ще навчається в магістратурі формується усвідомлення того, що для роботи з клієнтом потрібен метод.

Так влаштовано у світі: психологічна освіта складається з двох ключових складових. Перша — це академічна база: бакалаврат або магістратура, залежно від країни та її вимог. В Україні, наприклад, консультувати дозволено з рівнем бакалавра, а щоб працювати психотерапевтом вже необхідна магістерська освіта.

Академічна освіта дає теоретичну основу, світоглядну рамку: що таке психологія, як вона виникла і розвивалась, які її основні функції. Але вона не дає і не має давати відповіді на запитання: що мені робити з клієнтом, який завтра прийде до мене в кабінет? Відповідь на це запитання дає саме метод. 

Нещодавно ми провели велике опитування в Європейській Школі Психології серед студентів, для яких це перша, друга, третя чи навіть п’ята освіта. І всі відзначили, що їм бракує практики. Іншими словами, бракує методу. Тому перше, що я хочу підкреслити: практика — це і є метод. Бо метод завжди стосується практичної роботи.

Згідно з новим законом, як і у більшості європейських країн, у сфері психічного здоров’я існує чіткий поділ фахівців: є психологи, і є психотерапевти. Я зараз говорю виключно про немедикаментозну допомогу. Психіатри - це окрема спеціальність, ми її тут не розглядаємо. 

Отже, в межах немедикаментозної роботи з психічним здоров’ям є два основні напрями: психологи-консультанти (у тому числі коучі) та психотерапевти. Світ давно визнав цей поділ і тепер це офіційно затверджено й в Україні.

І ось питання, яке я часто чую: як випускнику чи початківцю обрати напрям у професії? Як рухатися далі? На це питання ми теж спробуємо сьогодні відповісти.

Мене часто питають: "як краще робити — спершу довго навчатися, а потім практикувати чи можна почати практикувати одразу й поєднувати це з навчанням?"

Якщо ви можете чотири роки присвятити навчанню, а потім почати практикувати — це теж варіант. Але якщо ви, як і я, більше орієнтовані на практику, то стає очевидним, що просто сидячи чотири роки в аудиторії, ви не станете професіоналом. Саме тому ми виступаємо за те, щоб поєднувати навчання з практикою. На мою думку, краще одразу почати працювати з клієнтами й паралельно навчатися. Це значно ефективніше для формування професійної ідентичності.

Це один бік питання. А з іншого боку — ми всі живі люди. Потрібно якось заробляти, будувати життя, утримувати сім’ю. І світ теж змінився. Сьогодні вже рідко де є модель: "спершу вчусь-вчусь-вчусь, а потім іду працювати". Ринок вимагає гнучкості.

Звісно, все має бути в рамках законодавства, етичних стандартів і міжнародних норм. Але шлях може бути такий: ви починаєте як психолог-консультант, а потім, за потреби й бажання, добираєте потрібні години, навчаєтесь ще чотири роки і сертифікуєтесь уже як психотерапевт. Я б обрала саме такий шлях. А ви — обирайте, що ближче саме вам.

Але важливо усвідомити ось що: незалежно від того, чи ви хочете залишитися психологом-консультантом, чи плануєте стати психотерапевтом — вам потрібен метод.

І тут я хочу сказати прямо: це одні й ті самі методи. Так, можливо, мої колеги з більш академічного середовища не погодяться, але якщо вам кажуть, що психолог-консультант і психотерапевт працюють абсолютно різними методами, просто запитайте, у чому різниця? І якщо людина не може цього чітко пояснити, висновки робіть самі.

Насправді, і консультанти, і психотерапевти працюють тими самими методами, різниця лише в глибині опрацювання. Наприклад, ви можете вивчати аналітичну психологію Юнга. Якщо проходите чотирирічну програму, то сертифікуєтесь як юнгіанський психотерапевт. А якщо обираєте коротші програми, то отримаєте право працювати як психолог-консультант в юнгіанському підході. Те саме в когнітивно-поведінковій терапії, гештальті, інтегративній терапії.

На старті кар’єри дуже важко одразу обрати метод. А якщо ви зробили поспішний вибір, провчилися два роки, а потім розумієте, що це «не ваше» — шкода часу, шкода зусиль. Але вже незручно кидати. І ви вчитеся далі, витрачаючи ще два роки. Цього можна уникнути, якщо дати собі простір для гнучкості на початку шляху.

Я знаю багато таких історій, наші студенти діляться ними. Людина вступає на довготривалу програму, а десь через рік усвідомлює: «Це не моє». Але рік уже пройшов, або півтора. А потім проходять усі чотири роки. Знаєте, це як у шлюбі: ти вже розумієш, що це не твоя людина, але квартира спільна, дитина з’явилася, щось там разом купили, щось почали і вже якось незручно зупинятися. Думаєш: «А скільки того життя лишилося, хай уже буде так». Але це не та історія, до якої хочеться приходити у професії. Бо коли ви заходите в чотирирічну програму сертифікації психотерапевта — ви потрапляєте у систему. Ви проходите супервізії тільки у супервізорах цього підходу, маєте особисту терапію лише з терапевтом цього ж методу. Все пов’язане — від практики до атестації. Ви стаєте частиною певної структури. І якщо обрали її несвідомо, з часом може стати “тісно”.

Саме тому я раджу не поспішати. Обирати короткі програми, повчитися в різних школах. Подивитися, як працюють фахівці в різних підходах, відчути це на собі і тільки потім обирати. 

Це одна важлива грань. Є й інша — юридична. Згідно з новим українським законодавством, щоб працювати як психолог-консультант, немає обов’язкової вимоги проходити чотирирічну сертифікацію в конкретному методі. Закон регламентує сертифікацію психотерапевтів і там чітко визначено: не менше 1400 годин, 4 роки навчання, особиста терапія, супервізії, відповідність Страсбурзькій декларації.

А для сертифікації консультанта вимоги простіші. Закон каже: потрібне базове навчання психіатрії (щоб уміти розпізнати розлади), теоретична підготовка, система безперервного професійного розвитку, але формати, школи, програми не регламентуються. Це дає певну свободу. Можна пробувати, ходити на курси, збирати години професійного розвитку і одночасно краще зрозуміти себе, свій стиль, свої цінності.

Але навіть із цією свободою важливо не сподіватися, що хтось скаже вам, який метод обрати. Це неможливо.

Уявіть: ви ніколи не куштували ні яблук, ні груш, ні бананів. І наша бесіда про те, що краще - яблуко, груша чи банан. Я можу годину розповідати про смак, властивості, метафори. Але ви так і не знатимете, що вам підходить — поки самі не скуштуєте. Тому й у виборі методу лише досвід, лише практика дадуть відповідь. Але ваша свобода на старті — це перевага. Не поспішайте міняти її на чотирирічне зобов’язання, якщо ще не впевнені.

Чи допоможе вам просто послухати розповідь про метод і одразу зробити правильний вибір? Ні, не допоможе. Ви маєте це умовно “вкусити”. В прямому сенсі, спробувати на смак.

Як ви знаєте, Українська Психотерапевтична Ліга створила освітній простор “На кушетці”, де щомісяця виступає хтось із зіркових представників світової психології. Ми запрошуємо провідних викладачів різних методів і саме це лежить в основі концепції.

Ідея проста: дозволити учасникам спробувати на смак різні “фрукти” психологічних підходів, не занурюючись одразу в чотири роки навчання, без зобов’язань, без тиску. І при цьому, спробувати не пересічне “яблуко”, а найкраще “яблуко” свого сорту. Найякісніший зразок методу.

У травні у нас був Джеймс Холліс — один із найвідоміших сучасних аналітичних психологів. Його книги — бестселери, багато з яких входили до списків The New York Times. Восени ми чекаємо на Дональда Калшеда. І я навіть не мріяла, що постаті такого рівня будуть особисто читати лекції для нашої спільноти.

Тож моя перша рекомендація: шукайте простори, де можна “скуштувати” підхід перед тим, як купити умовний “камаз яблук”. Бо якщо ви вже його купили, зобов’язалися, витратили час і гроші, доведеться якось із цим жити, хочете ви того чи ні. Сьогодні такі можливості є. 

Друга моя рекомендація (перша була починати з консультативного рівня): шукайте простори, де можна “скуштувати” метод у дії. Не почути про нього, не прочитати опис, а справді зустрітись із ним наживо. 

Якщо ви спитаєте мене, з чого почати вибір методу, то я скажу: почнемо з великого поділу. Це моє авторське бачення, але воно спирається на глибинні джерела самої психології. Я поділяю всі психотерапевтичні підходи умовно на два великі типи: глибинно-гуманістичні (Art) і поведінково-когнітивні, раціональні (Science).

Цей поділ збігається з класифікацією ступенів у західній системі освіти: Master of Arts і Master of Science. Психологія справді виросла на двох дуже різних джерелах - і це не метафора.

Два джерела психології: філософія і фізіологія

Перше джерело — релігійно-філософське. Від шаманів племен, через філософів Давньої Греції, які ставили ті самі питання, що й ми сьогодні: хто я, у чому сенс, як знайти себе? Це традиція пошуку глибини, сенсу, цілісності.

Друге джерело — емпірично-фізіологічне. З 19 століття, коли медики почали вивчати психіку як функцію мозку - вимірювали реакції, досліджували зв'язки між фізіологією та свідомістю, тестували. Це традиція вимірюваності, доказовості, практичної користі.

І сьогодні ці два потоки залишаються: глибинні підходи (Art) і поведінково-когнітивні (Science).

Що вирішує метод: розвиток чи усунення симптомів

Філософія та релігія в житті людини ніколи не були про те, як умовно “знеболити праву ногу”. Їхня функція — не утилітарна. Вони про розвиток, про з'єднання матеріального і духовного, про шлях, про сенс.

Science-підходи якраз утилітарні: як зняти тривожність, подолати панічну атаку, заснути, виступити на публіці. Це інструментальні задачі. Це не означає, що гуманістичні підходи не полегшують симптоми, а когнітивні — не дають розвитку. Просто фокус і точка входу різні. І, відповідно, різна й відповідь на запитання клієнта: а що я отримаю від цієї терапії?

З чого почати вибір методу?

Якщо б ви прийшли до мене на консультацію з питанням про те, який метод обрати, я би перш за все запитала: “вам ближче філософія, мистецтво, релігійний досвід чи експерименти, дані, структура, алгоритм?”

Science-підходи - це КПТ, Схема-терапія, коучинг, EMDR. Вони працюють у чітких рамках. Там є протоколи, інструкції, стандарти. Це зручно, безпечно, зрозуміло. Для когось це - обмеження. А для когось, навпаки - опора.

Наприклад, якщо ви людина, яка почувається впевнено в структурі, любить зрозумілі алгоритми, не схильна до імпровізації — вам ближчі поведінкові підходи. Це наука, що працює з конкретними задачами.

А якщо ви відчуваєте тягу до метафори, до символу, до глибини, то ваша стихія швидше у гуманітарному крилі. Це юнгіанська психологія, сучасний психоаналіз, аналітичні школи, арт-терапія, тілесні й символічні практики. Це психологія як мистецтво і шлях самопізнання.

А якщо подобається і те, і те? Найкраще рішення — інтеграція. Жоден з підходів не охоплює всю складність психіки. Саме тому провідні психотерапевтичні школи світу сьогодні рухаються до інтегративної моделі.

Бути в одному методі означає обмежити себе. Якщо метод стає замкнутою системою, це схоже на секту: ми — "свої", решта — "неправильні". А замкнуті системи з часом руйнуються. Ентропія зростає. Починається розпад. Тому інтегративність — це не компроміс. Це зрілість.

Проста порада: спитайте себе про те, яку лекцію я радше подивлюсь на YouTube: про дослідження мозку чи про сенс життя? Мене надихають математичні моделі чи символічні образи? Чи хочу я точних протоколів, чи простору для творчості?

Ваша відповідь — це вже крок до вибору методу. А далі — “вкусити”. Подивитися, як працюють різні підходи на практиці. І вже не розумом, а тілом, інтуїцією, досвідом відчути: моє чи не моє.

Тому моя щира рекомендація, навіть якщо ви вже навчаєтесь у конкретному методі, шукайте середовища, де представлено різні підходи. Спілкуйтеся з колегами, слухайте спікерів із різними базами, занурюйтесь у нові теми, не обов’язково “свої”. Це збагачує не лише вашу практику, це тримає живою вашу психологічну ідентичність.

На жаль, я не раз бачила, як метод може ставати "сектоподібним". Це стосується навіть таких потужних напрямів, як аналітична психологія. Так, я сама — людина, яка дуже любить і глибоко практикує аналітичну психологію. Але я цілком свідомо кажу: якщо до мене приходить клієнт, у якого є конкретний запит, наприклад, панічні атаки, найкращим вибором для нього буде когнітивно-поведінкова терапія. Декілька сесій і людина отримує реальне полегшення. 

Тобто справа не в тому, який метод "кращий", а в тому, який відповідає запиту. І щоб мати змогу вибирати, ви маєте бути відкритими до багатьох підходів, знати про них, розуміти їхню логіку й потенціал.