Символічне сприйняття, як ключ до глибинного розуміння себе і клієнтів

Що спільного між чучелом акули за 12 мільйонів доларів, сумкою Hermès, іграшковим зайчиком і словами клієнта на сесії? Відповідь - символічне сприйняття. Здатність бачити за буквальним змістом приховані пласти досвіду, без якої психотерапія перетворюється на інструкцію, а життя — на набір сухих фактів. Юнг називав символи мостом до несвідомого, а Віннікотт описував перехідний простір між внутрішнім і зовнішнім.

Пропонуємо вашій увазі лекцію віцепрезидентки Української Психотерапевтичної Ліги та СЕО Європейської Школи Психології Христини Кудрявцевої, з якої ви дізнаєтеся, як формується ця здатність, що її може блокувати і чому вона є ключем до глибинного розуміння себе і клієнтів.

Сьогодні ми поговоримо про символічне сприйняття як ключ до глибинного розуміння себе та своїх близьких. Розглянемо, що саме стоїть за цим поняттям і чому воно є мостом між свідомим і несвідомим. Поміркуємо про те, як формується ця здатність, як вона може блокуватися і які етапи розвитку проходить - від дитячих ігор і фантазій до проективних об'єктів.

Торкнемося теорії Дональда Віннікотта, який описав особливий перехідний простір між внутрішнім і зовнішнім світом. Проаналізуємо вплив сімейних і культурних чинників на нашу здатність символізувати й обговоримо, що саме може цей процес зупиняти чи спотворювати. Звернемо увагу на відмінність між символічним і буквальним сприйняттям і на те, чому ця різниця така важлива для роботи психолога і для життя будь-якої людини.

Крім того, дослідимо зв’язок символів із колективним несвідомим і архетипами, розглянемо різницю між індивідуальним і колективним символізмом. Звернемося до снів, міфів і фантазій як джерел символічного матеріалу. І нарешті обговоримо, що таке символічна інфляція та як її уникнути.

Є чудова книга, яка розповідає про те, як чучело акули, що коштувало 100 доларів, перетворилося на арт-об'єкт вартістю 12 мільйонів. Вона так і називається - "Як продати чучело акули за 12 мільйонів доларів". У ній описано реальний кейс арт-ринку - історію арт-об’єкта Деміана Херста, який дійсно був проданий за таку суму.

Чому відбувся настільки різкий стрибок вартості? Це пояснюється тим, що ми називаємо символічним сприйняттям. У психології розрізняють два типи сприйняття - символічне та конкретне. У професійній англомовній літературі ви можете зустріти термін “it is as if” - символічне сприйняття. Це означає: "ніби щось інше". А конкретне сприйняття описують як “it just is” - "це просто є".

Коли ми дивимося на чучело акули буквально, воно залишається просто чучелом і коштує 100 доларів. Але якщо ми сприймаємо його як символ, “it is as if”, тоді його вартість залежить від того, що саме воно символізує. У випадку Деміана Херста це чучело акули втілювало великі, масштабні ідеї - життя, смерть тощо. І саме тому його ціна була настільки високою.

Гроші тут виступають своєрідним еквівалентом енергії, а символічне сприйняття додає значення, надає об'єкту додаткової енергії.

Банан може бути просто бананом,  і це один обсяг енергії, одна порція інформації. Але він може також символізувати щось інше, певні ідеї. І тоді, залежно від масштабу цієї ідеї, зростає "ціна" - енергетична вага, інформаційна значущість об’єкта, який ми сприймаємо.

Давайте я наведу ще один приклад. Припустімо, ви заходите в соцмережу, щоб "перевірити" когось. Ми всі так робимо: познайомилися з новою людиною, і нам цікаво зрозуміти, хто вона, чим живе. Тож ви відкриваєте її профіль. І бачите, наприклад, фото із сумкою Hermès. Які у вас думки? Хтось подумає: "Дівчина небідна". Хтось інший — "ой, яка модниця, усе напоказ". Або ще щось взагалі своє. Але для 90% людей об’єкт на фото буде впізнаваним і одразу тягнутиме за собою певні значення.

Є умовна сумка - шматок шкіри, фурнітура, ремінці. Але є й те, що вона для нас символізує. Те, з чим ми її пов’язуємо. Усі ці додаткові смисли, це і є символічне сприйняття. І якщо озирнутися довкола, то майже все, що ми сприймаємо, пронизане символами. Ми можемо це усвідомлювати, а можемо й ні. Але наше несвідоме працює з ними так, що зчитує всю інформацію, яку вони несуть у собі.

Наприклад, ви бачите три дуже різні на перший погляд зображення: карту таро, Богородицю та зірковий символ Євросоюзу. 

Здається, між ними нічого спільного. Але насправді в основі всіх трьох зображень лежить один і той самий символ. Чому це важливо? Тому що наше несвідоме зчитує цю інформацію.

Свідомо ми бачимо три різні картинки, але на несвідомому рівні об'єднуємо їх. І саме розуміння символічного сприйняття допомагає усвідомити, яку інформацію нам передають наші сни, клієнти під час терапії, бренди через свої логотипи, релігія чи будь-які інші культурні явища. 

Реклама насправді дуже активно використовує цей механізм. І розуміючи його, ви зможете чіткіше усвідомлювати, яке саме повідомлення намагаються вам передати.

Наведу ще один показовий приклад. Зараз подивіться на картину розфокусованим поглядом. Розслабте очі, щоб зображення трохи "розмилося". Просто відчуйте, що там є. 

Потім так само, не фокусуючись, подивіться на наступну картину. 

А тепер навпаки — сфокусуйтеся на ній. І ще раз поверніться до попередньої.

Швидше за все, у чіткому, сфокусованому сприйнятті ці картини виглядають зовсім різними: різні люди, різні часи, по-різному накритий стіл тощо. Але якщо дивитися розфокусовано, не вдивляючись у деталі, а сприймаючи загальні образи, виявиться, що між ними багато спільного. Адже це, по суті, один і той самий сюжет. Суть одна, а форма різна. І символічне сприйняття це завжди сприйняття суті. Натомість конкретне сприйняття - це сприйняття форми.

Знаки та символи правлять світом, а не слово і закон, - казав Конфуцій. І я як глибинний психолог можу додати: вони правлять і вашим внутрішнім світом.
Що таке символ? Офіційне визначення говорить, що символ - це "сутність, яка позначає іншу сутність". Символом може бути об'єкт, зображення, слово, явище чи навіть дія. Але головне в тому, що цей об'єкт, слово чи дія заміщує собою інше значення.

Символ можна порівняти з ярликом на комп’ютері: натискаєш на нього і відкривається ціла програма. Так само і символ. Ми дивимося на нього, і наша увага ніби "клацає" мишкою по цьому ярлику, відкриваючи увесь прихований за ним зміст, усі нашарування значень.

І ще раз підкреслю: ми робимо це несвідомо. Це відбувається саме собою, адже так працює наша психіка. Саме на цьому механізмі ґрунтуються численні стратегії маркетингу, політичні технології, релігійна проповідь - усе те, що прагне впливати на нас через образи й символи.

Чому так важливо розуміти символи ще й з іншого боку? Бо якщо подивитися глибше, то саме здатність до символізації, як стверджують багато дослідників, створила нашу цивілізацію. Вона дала людині змогу піднятися над прямим, буквальним сприйняттям і дозволила кожному вибудувати власний внутрішній світ, власну "цивілізацію" душі. Символізація допомагає спрямовувати енергію на самопізнання й самореалізацію замість того, щоб блукати нескінченними коридорами неврозу.

Символи можна уявити як мешканців, "резидентів" інтерсуб'єктивної реальності. Що це таке? Спробуймо розібратися. 

Є внутрішня реальність — суб'єктивна. Це ваші фантазії, сни, відчуття світу. Те, що існує всередині вас. Є зовнішня реальність — об'єктивна. Наприклад, позаду мене стоять книжки. Це речі у зовнішньому світі. І якщо тут збереться сто чи тисяча людей, усі побачать одне й те саме — ці самі книжки. Це те, що ми називаємо об'єктивною реальністю. Але щоб по-справжньому зрозуміти природу символів, нам потрібно помітити ще один вимір, окрім внутрішнього й зовнішнього. Це так звана інтерсуб'єктивна реальність. Саме в ній народжуються символи як містки між людьми, між особистим і колективним, між явним і прихованим.

Тобто це реальність, яка формується на межі переходу від зовнішнього до внутрішнього світу. І коли ми говоримо про інтерсуб'єктивну реальність, існують цікаві гіпотези науковців про те, що Homo sapiens як вид переміг у боротьбі за виживання саме тоді, коли в нього з’явилася здатність створювати інтерсуб'єктивну реальність і, як наслідок, здатність до побудови цивілізації.

Дослідники нагадують нам, що Homo sapiens не був єдиним видом людей на Землі. І, що цікаво, він не був найрозумнішим, найсильнішим чи навіть найхитрішим.
У багатьох аспектах ми були посереднішими, ніж наші тодішні конкуренти. Але зрештою сталося так, що саме Homo sapiens переміг у цій боротьбі і зумів створити на Землі цивілізацію.

Коли вчені досліджують питання як це стало можливим, існує цікава гіпотеза: це сталося тоді, коли Homo sapiens навчився об'єднуватися у великі групи й діяти разом. Саме завдяки цьому вони могли перемагати сильніших супротивників. 
Далі дослідники ставлять запитання: як саме Homo sapiens зміг навчитися об’єднуватися у великі спільноти й діяти злагоджено? Насправді ми живемо у світі, де це здається самоочевидним: ми постійно є частиною великих груп — країни, великої компанії, суспільства. Усі значні досягнення в нашому світі можливі завдяки спільним, добре організованим зусиллям багатьох людей. І це для нас настільки звично, що важко навіть уявити, що колись цього не існувало.

Колись плем’я складалося з 10, 20 людей. І як їм об'єднатися з іншим племенем? Як організуватися разом? Як виступити єдиним фронтом у якійсь справі? Це зовсім не проста задача. 

Як відомо з психології управління, групою до п’ятдесяти людей (різні дослідники називають різні цифри, але в цілому близько п’ятдесяти) ще можна управляти "вручну". 

Що це означає? Наприклад, я кажу Петрові, що завтра вранці ми йдемо полювати на мамонта. Петро передає це Івану, і так далі. І я, як вождь племені, ще й пригрозила покаранням, від небес або від себе особисто. І в результаті всі двадцять людей наступного ранку вийшли на полювання. Але так можна керувати максимум кількома десятками людей.

Групами, більшими за п’ятдесят, так просто "вручну" вже не покеруєш. І тут постає питання: що ж ними керує? Як такі великі групи можуть бути організовані? Відповідь — тільки через ідею, яка об’єднує всіх, через ідеологію. А будь-яка ідеологія — це символічне сприйняття. Це здатність створювати інтерсуб'єктивну реальність. 

Коли я, як вождь або король, доношу до свого народу ідеї, заради яких вони готові йти на війну, працювати, жертвувати собою, я транслюю свою внутрішню, суб'єктивну реальність так, що вона стає інтерсуб'єктивною, тобто спільною для багатьох людей.
Саме це й дозволяє управляти великими групами. Те саме робить релігія, міфологічні системи - вони теж про це. І ще раз: саме ця здатність, як стверджують дослідники, допомогла Homo sapiens вижити і стати тією домінантною цивілізацією, якою ми є на Землі сьогодні.

Перший досвід інтерсуб'єктивної реальності виникає у стосунках між мамою і дитиною. Давайте подивимося, як це відбувається. Тут я рекомендую звернутися до теорії Дональда Віннікотта. Саме він розробив концепцію, яка сьогодні відома як теорія перехідного або потенційного простору й перехідного об'єкта.

Дональд Віннікотт був одним із перших глибинних психологів, хто запропонував таку дворівневу модель людського існування: внутрішній світ і зовнішній світ, доповнивши її новим поняттям “перехідний простір” або “зона безпосереднього досвіду”. Ця зона стає третьою складовою людського життя, фактично аналогом інтерсуб'єктивної реальності.

Віннікотт був першим психологом, який звернув на це увагу. До нього ми зазвичай розглядали лише внутрішній світ людини та зовнішній світ. А Віннікотт додав ще одне важливе поняття — перехідний об'єкт.

Що це таке? Це об'єкт, який допомагає дитині здійснити перехід від стану злиття з мамою до окремого, самостійного функціонування. Як це виглядає у повсякденному житті? У певний момент розвитку в дитини з’являється улюблена подушечка чи плюшевий зайчик, без яких вона відмовляється йти на прогулянку або починає гірко плакати. Але варто дати їй цей об'єкт і дитина миттєво заспокоюється. Це і є перехідний об'єкт. У сприйнятті дитини він виступає ніби замінником мами. 

І тут ми повертаємося до поняття символу. Це перший символ у житті дитини - умовний зайчик залишається просто зайчиком, але для дитини він означає маму. Відповідно, дитина реагує на нього як на маму: заспокоюється або, навпаки, дуже засмучується, якщо його немає поруч. І саме поява перехідного об'єкта свідчить про формування в дитини перехідного простору та розвиток здатності до символізації. Таким чином, перехідний об'єкт стає першим символічним об'єктом дитини. 

Давайте подивимося, як працює внутрішній світ, що там відбувається, як функціонує зовнішній світ і яким чином створюється цей інтерсуб'єктивний, перехідний, світ, так званий "третій простір".

У внутрішньому світі немовляти до певного віку мама сприймається як продовження самого себе. Точніше кажучи, все сприймається як єдине ціле. Немає різниці між "я", "мама" та зовнішнім світом — усе це одне, усе це "я". Немовля ніби думає (якщо можна так сказати), що воно саме "створює" маму. Адже, коли воно голодне, мама приходить погодувати. У внутрішньому світі дитини це сприймається, ніби вона сама створила маму, яка задовольнила її потребу. Це — суб'єктивна, внутрішня реальність.
А що відбувається у зовнішньому, об'єктивному світі? Там мама — це окрема людина, яка підлаштовується під потреби немовляти й таким чином дозволяє виникнути цій ілюзії всемогутності. Це дуже важливий етап.

Але водночас важливо, щоб мама була не ідеальною, не "поганою", а саме “достатньо доброю” — термін Дональда Віннікотта. Він наголошував: мама має бути достатньо доброю, щоб інтуїтивно відчувати, коли потрібно зменшувати рівень підлаштованості під дитину і викликати у неї помірні, "допустимі" фрустрації. Адже, саме ці фрустрації стимулюють розвиток психіки. Вони змушують дитину шукати власні способи впоратися, формувати внутрішні образи, створювати перехідні простори й об'єкти. Коли мами немає постійно поруч, коли вона не завжди миттєво реагує на потреби дитини, дитина мусить якось із цим впоратися. І саме тоді, як казав Віннікотт, ці допустимі фрустрації стимулюють психіку розвивати символічне мислення, створювати перехідні об'єкти й таким чином рости.

Тому нинішня популярна ідея "зробити все, аби тільки не травмувати дитину" має свої пастки. Адже якщо уникати будь-яких фрустрацій, можна затримати розвиток символічного сприйняття. Звісно, інша крайність, така як сильна травматизація, теж блокує можливість розгортання цього третього, символічного простору. Але про це ми ще поговоримо.

Перехідний або інтерсуб'єктивний простір — це те місце, де зустрічаються фантазія й реальність, внутрішнє й зовнішнє. І саме це і є територією здорового психічного життя. Зрештою, людина в дорослому віці живе саме в цьому просторі. Психічно здорова людина більшу частину свого життя проводить у перехідному просторі, де постійно перетинаються внутрішні й зовнішні реальності.

Дональд Віннікотт говорить про те, що тут ми виходимо з розуміння: завдання прийняття реальності ніколи не вирішується остаточно. Жодна людська істота не звільнена від напруженого взаємозв’язку між зовнішньою та внутрішньою реальністю. І послабити цю напругу можна через особливу проміжну область досвіду. Ту область, яку неможливо оскаржити чи спростувати, як, наприклад, мистецтво або релігію. Ця проміжна зона, пише Віннікотт, є безпосереднім продовженням ігрового поля маленької дитини, яка ніби "забулася" у грі.

Коли ми говоримо про символи й символічне сприйняття, ми не можемо оминути тему гри. Адже гра — це яскравий приклад символічного простору, або інтерсуб’єктивного перехідного простору. Гра характеризується захопленістю та залученням до неї об'єктів із зовнішнього світу, які взаємодіють з внутрішніми образами й фантазіями. Це чудовий приклад того, як зовнішнє та внутрішнє зустрічаються й переплітаються.

У процесі гри фантазійні й об'єктивно-реалістичні елементи дитячого сприйняття стикаються й взаємодіють, що стає основою для подальшого розвитку творчих і пізнавальних здібностей уже в дорослому віці. 

Гра існувала задовго до появи будь-якої культури й витає над нею. Кожна культура — це теж своєрідна гра, ніби велика вистава, яка розігрується. Цікавий момент полягає в тому, що гра — це функція, яка не визначається ані біологією, ані логікою, ані етикою. І що важливо, грають не тільки люди, а й тварини. Це надзвичайно цікавий феномен, який психологія ще довго досліджуватиме. І вже сьогодні є дуже цікаві праці на цю тему. Одну з них я особливо рекомендую тим, хто хоче глибше зрозуміти психологію гри. Це книга "Реальність під питанням", Джейн Макґоніґал, у якій авторка досліджує ігри, зокрема й комп’ютерні, з психологічного погляду й у плані їхньої користі.
І вона пише про дуже цікаву річ. 

Ми звикли дивитися на комп’ютерні ігри як на зло, говорити про залежності, про шкоду, і, звісно, це існує. Але авторка книжки звертає увагу на інший аспект. Гра — це місце, де люди можуть працювати багато годин поспіль. Вона справедливо зазначає, що гра — це не відпочинок у звичному сенсі. Гра — це напруга ресурсів, інколи дуже важка робота, яка потребує повної концентрації, максимального залучення всіх сил. І вона пише: подумайте, мільярди людей у світі витрачають години свого життя абсолютно добровільно, більше того, їм за це не платять, а часто вони ще й самі платять гроші за можливість грати. І при цьому вони відчувають себе щасливими.

Цікаво, чи можемо ми створити такі ігрові реальності у сфері бізнесу або в суспільно корисних проєктах? Чи можна спрямувати цю колосальну енергію у щось продуктивне? Це, на мою думку, дуже цікава ідея, яка заслуговує на увагу й глибоке дослідження. Гра справді може бути прикладом організації таких інтерсуб'єктивних просторів. Ще раз відсилаю вас до цієї книги, якщо хочете глибше зрозуміти цю концепцію. Мені здається, що вона надзвичайно цікава.

Ігри — це те, що привертає величезні ресурси. Усі знають, скільки заробляють футболісти. Здавалося б, що таке футбол? Десять хлопців бігають за м'ячем. І що тут такого? Але це явище, яке існує тисячі років, і навколо нього зосереджено неймовірно багато грошей і уваги. Гроші й увага тут взаємопов’язані. Це ще один доказ енергетичної ваги символізації. 

Символізація виконує для нас дві надзвичайно важливі функції. Перша - це функція сепарації, або відділення. Ще раз звернемося до Дональда Віннікоттта і його концепції перехідного об'єкта. Саме завдяки йому у дитини з’являється можливість відділитися від мами. Спочатку “я не можу без мами”. Потім “я можу “замінити” маму зайчиком”. А згодом, “можу вже обходитися й без зайчика”. Отже, якщо дитина не сформує перехідний об'єкт, то не зможе відокремитися. Тобто процес сепарації не відбудеться.

Друга функція символізації прямо протилежна. У зрілому віці, коли людина вже пройшла шлях відділення, цивілізація допомагає їй повернутися до переживання цілісності, але вже на іншому витку спіралі розвитку.

Ми приходимо в цей світ із переживанням цілісності. Все - єдине. Але для розвитку психіки потрібно вийти з цього первинного злиття, відокремитися, відчути себе окремою істотою. А потім, на наступних етапах розвитку, умовно, в другій половині життя, ми прагнемо повернутися до відчуття цілісності, але вже на іншому рівні. Тепер ми розуміємо і зберігаємо власну окремість, індивідуальність і водночас відчуваємо глибокий зв’язок зі всім світом.

Це дуже добре ілюструє, наприклад, біблійний міф про вигнання з раю. Це вигнання є символом відділення від первинної цілісності. А далі впродовж усього життя ми відчуваємо ностальгію, прагнення повернутися до цього "раю". Це прагнення повернутися до переживання цілісності, яке стає можливим саме через символічне сприйняття. 

Коли ви вмієте переводити конкретне у символічне, для себе чи для клієнтів, будь-який конфлікт ніби "розходиться", зникає його жорсткість. Наведу власний приклад. Це було десь 15–17 років тому, коли я тільки починала свій шлях у психології. Тоді були дуже популярні теми так званих ведичних знань. Можливо, і зараз вони десь є, просто я вже менше про це чую. Це індійське давнє вчення, книги “Веди”.

І от були тренери чи "спеціалісти", які ці Веди проповідували й навчали насамперед жінок, як за ними жити. Вони казали: "Веди пишуть, що жінка має служити чоловікові". Мовляв, там усе розписано: як правильно поводитися, як розмовляти з чоловіком і так далі. Для мене це завжди був підхід, який викликав внутрішній опір. Хотілося сказати: "Ні, це якась нісенітниця!" Але з іншого боку, “Веди” ж ніби друга “Біблія”, як тут посперечаєшся?

У якийсь момент я подумала: а що, якщо подивитися на це як на символічну історію? Через призму внутрішнього світу. Адже у кожного з нас є чоловіча і жіноча частини. І якщо читати це символічно, то “Веди” можуть говорити про те, що жіноча частина, наші емоції, мають служити чоловічій частині - нашим цілям, устремлінням, внутрішньому мужньому принципу.

І тоді це отримує зовсім інший зміст. Це дуже правильно, правда ж? Ми прийшли у цей світ, щоб щось створювати, реалізовувати. І якщо ми будемо лише "плавати" в емоціях, нічого доброго з цього не вийде. Але коли наші емоції служать нашим прагненням, розвитку, тоді це чудово. Ось так символізація знімає конфлікт. І після цього мені вже не хотілося ні з ким сперечатися, нічого доводити чи заперечувати.

Можете спробувати це як вправу для себе. Візьміть будь-яку ідею, яка вас дратує або викликає внутрішній конфлікт, або якусь дилему, наприклад, "жити мені в цій країні чи в іншій". Якщо ви відчуваєте, що застрягли в цьому виборі й не можете визначитися — це означає, що сприймаєте ситуацію занадто буквально, конкретно.

Конкретне сприйняття часто зводиться до "або–або". Якщо ж ви зможете символізувати, ви побачите "і–і". Ви зрозумієте, що це насправді одне й те саме в глибині сенсу. От як я з тими ж “Ведами”, адже мені вони теж "підходять", якщо я бачу в них символічний зміст, а не буквальні приписи. Тому коли ми говоримо про роботу з клієнтами, робота з будь-яким внутрішнім конфліктом у глибинних підходах проходить через символізацію.

Давайте трохи поговоримо про те, як травма впливає на здатність до символізації. Що відбувається при травматизації? Є два можливі варіанти розвитку подій. Перший — психіка ніби "скочується" у дуже буквальне, конкретне сприйняття.

Другий варіант — психіка, умовно кажучи, "відлітає" у внутрішній архетипний світ. У побутовому, простому прикладі це можна помітити, коли навіть людина з прекрасним почуттям гумору раптом не може сприйняти жарт на тему, яка для неї болюча. Вона просто не розуміє гумор у цій сфері. Часто буває так: з другом ви смієтеся над усім на світі, але раптом ви пожартували на тему його нещодавнього розриву з дівчиною - і він після цього образився.

І ви дивуєтеся: "Ну як? У нього ж таке почуття гумору!" А справа в тому, що саме ця тема для нього травматична. Там, де є травма, досвід не обростає символічним прошарком. 

Можливість сприймати гумор - це теж маркер символічного сприйняття. Ось чому нерозуміння гумору - один із маркерів, за якими ми діагностуємо певні психічні порушення. Людина не розуміє гумору, не сприймає метафор. Є хороший фільм на цю тему. Його назва російською мовою звучить - "Босиком по мостовой". Це історія про дівчину з психічними порушеннями. І в ньому дуже добре показано, як функціонує психіка на психотичному рівні, як влаштований світ людини, якій бракує здатності до символізації.

Там є показовий епізод. Головна героїня зі своїм другом їде знайомитися з його батьками. Дорогою він жартома описує свого вітчима, як людину "з мотором замість дупи", маючи на увазі, що той дуже активний, неспокійний. І коли вони приїжджають у гості, вітчим вітається, каже "приємно познайомитися", збирається сісти. А дівчина раптом цілком серйозно питає: "Ой, а вам не боляче сидіти?", бо вона сприйняла цей жарт буквально. Це приклад того, як виглядає буквальне, некритичне сприйняття без символічного рівня. Тому під час обстеження людини з підозрою на психічне захворювання завжди перевіряють її здатність до символічного мислення.

Як проявляється ця втрата здатності символізувати під час травматичного переживання? Поділюся власним досвідом. До початку війни наша компанія, Європейська Школа Психології, працювала, як тоді казали, на весь російськомовний простір, на країни колишнього СНД. З початком війни, звісно, постало питання, що ми більше не можемо працювати там. Але треба розуміти, що на момент початку війни у нас було понад тисячу студентів з Росії, половина команди — теж звідти. Дуже багато процесів було пов’язано саме з цією країною. Зробити розрив одномоментно, звісно, було можливо, але для мене важливо було виконати всі зобов’язання, які ми взяли на себе. Тисячі людей — це великі гроші. І для мене це було непросто, бо я не розуміла, як можна було би вчинити інакше. 

Щоб закрити всі ці питання, потрібен був час, хоча б кілька тижнів. Звісно, у цей час ми отримували багато хейту. Люди були у дуже напруженому стані й шукали зовнішні об'єкти, куди можна було би спрямувати свою агресію. Тож ми отримували хейт і з одного боку, і з іншого. Та й загалом ситуація була дуже важка.

І я помітила, що мене це теж почало сильно вибивати з рівноваги. І я обговорювала це зі своєю психологинею. Вона уважно мене слухала, а потім сказала: "Ви знаєте, як ви це все описуєте, я згадую вираз із часів Першої світової війни - “нічийна земля”. 

Я спершу подумала, що це просто як розмежувальна смуга, зона між позиціями. Але вона пояснила: "Нічийна земля — це було найнебезпечніше місце. Бо туди били з обох боків, і ніхто не розбирався". І вона додала: "Ви, так як ви самі описуєте, це і є та сама “нічийна земля”". Ці слова дуже запали мені в душу. Я ходила й думала про них. І раптом мене ніби осінило: насправді нічого нового зі мною не відбувається.

Я дуже добре все життя розуміла, що таке бути "нічийною землею". Чому? Мої батьки розлучилися, коли я була зовсім маленькою, мені було всього два роки. І все моє дитинство вони воювали між собою. У мене є старша сестра, яка нібито обрала сторону мами. А я залишалася посередині. Мені хотілося і маму зробити щасливою, і батька. І тому я водночас була для обох "зрадницею" — і там, і там.

Це відчуття "нічийної землі" було мені дуже знайоме з дитинства. І в цьому сенсі війна нічого принципово нового не принесла. Той момент, коли я усвідомила цей зв’язок — це і був момент символізації. Коли конкретний досвід "тут і тепер", наприклад, досвід війни, ми раптом пов’язуємо з тим, що було "там і тоді". І бачимо суть: символічно це одне й те саме. 

Буквально це різні досвіди, але символічно - це той самий сюжет. Пам’ятаєте, як ми на початку дивилися на різні картини - "Тайна вечеря" й "Мільярди"? На буквальному рівні це зовсім різне, а символічно - це одна й та сама історія.

Оцей процес символізації в психіці виконує функцію об’єднання, інтеграції, зцілення. Адже "зцілити" - це значить зробити цілим, поєднати розрізнене. І в цей момент повертається здатність мислити.

Що робить символізація? Це типовий і один із ключових процесів у терапії. Коли всередині людини різні частини досвіду "збираються" докупи, тоді відновлюється здатність мислити. І тут важливо уточнити: мислити - це не просто "думати" в сенсі крутити в голові одні й ті самі старі думки. Це про можливість народжувати всередині себе нові думки, бачити нові варіанти.

У моєму випадку, коли це всередині мене зійшлося й зв’язалося у символічний образ, я раптом дуже ясно побачила, як ми можемо закрити всі зобов’язання перед людьми. Як зробити це максимально екологічно, швидко й при цьому завершити роботу на тих ринках і зосередитися лише на українському.

Це відновлення здатності мислити - типовий процес у терапії. Коли відновлюється символічний прошарок досвіду, тоді у клієнта (чи у вас самих) з’являється можливість ясно бачити варіанти. Там, де раніше здавалося, що виходу немає, що все безнадійно. Це як вийти з туману і побачити, куди йти далі.

Якщо вам цікаво глибше зрозуміти, як пов’язані травма і здатність до символічного сприйняття, дуже раджу книгу Дональда Калшеда "Травма і душа". У ній він описує багато цікавих клінічних випадків своїх клієнтів, показуючи, як після травматизації психіка може або "відлітати" в надто насичений архетипний світ, або, навпаки, замирати в дуже буквальному, конкретному сприйнятті.

І в обох випадках людина не може жити повноцінно. Є такий відомий образ: можна все життя просто носити каміння, а можна будувати з нього храм. Людина, яка живе лише у буквальному вимірі, весь час "носить каміння" її життя здається безглуздим, неосмисленим. Саме такі люди часто приходять у терапію зі словами: "Я не бачу сенсу у своєму житті". І якщо людина не бачить сенсу, у неї немає енергії рухатися вперед.
Терапія в такому випадку, стає процесом нарощування цієї здатності до символічного сприйняття, створення сенсу. Але є й інший варіант, коли людина після травми надто занурюється в архетипний світ, у символічне. Тоді вона має дуже багате внутрішнє життя, але воно не проявляється у зовнішній реальності. Ми ще окремо поговоримо про таке явище, як символічна інфляція.

Отже, і терапія, і будь-який процес особистісного розвитку - це процес, який відбувається у так званому "перехідному просторі", в інтерсуб’єктивному полі. І він нерозривно пов’язаний із здатністю до символізації.

Як пише Дональд Віннікоттт, коли доросла людина починає наполягати на об’єктивності своїх внутрішніх явищ, ми можемо діагностувати у неї божевілля. Адже якщо ми кажемо, що наше внутрішнє — це і є зовнішнє, це підстава вважати людину психотичною. Однак, продовжує Віннікоттт, якщо ми навчимося відмовлятися від претензій на буквальність і зможемо насолоджуватися своїм особистим проміжним досвідом, то відкриємо багатство власних "проміжних областей" і з радістю зрозуміємо, наскільки високий їхній потенціал. Це досвід, звичний для людей мистецтва, релігії, філософії. Тобто цей перехідний простір, це можливість розділити з іншими людьми свої внутрішні, суб'єктивні переживання. І це насправді є величезною цінністю для людини. 

Є цікаві свідчення про те, як колишніх в’язнів концтаборів, коли їх уже звільнили, запитували, чого вони найбільше боялися. Вони розповідали дуже показові сни. Ці сни були не про знущання чи тортури - ні. Вони часто мали зовсім інший сюжет: людині снилося, що все вже скінчилося, вона повертається додому й дуже хоче розповісти близьким, що з нею було. Але рідні відвертаються, виходять із кімнати й навіть не хочуть слухати. Цей сюжет був дуже типовим. І в момент сну в’язень переживав нестерпну, приголомшливу самотність. Із цього психологи зробили важливий висновок: у нас є надзвичайно сильна потреба, щоб наші переживання були почуті, розділені з іншими.

Саме про це говорить Дональд Віннікоттт. Він писав: коли доросла людина починає наполягати на тому, що її внутрішній світ — це об'єктивна зовнішня реальність, ми маємо підстави говорити про психотичний розлад. Але якщо ми висловлюємо, осмислюємо й обговорюємо свій внутрішній світ через релігію, мистецтво, філософію, то з радістю помічаємо, скільки спільного у цьому внутрішньому є в інших людей.
Наприклад, ви читаєте книгу, яка вам дуже відгукується. І відчуваєте справжню радість, ніби ви зустріли споріднену душу. А в глибині душі звучить: "Я не один такий. Те, що є в мені всередині, поділене ще з кимось. Хтось думає, відчуває, переживає так само". І це дуже важливий чинник для психічного здоров’я. Це ж саме пояснює, чому працює групова терапія. 

Ірвін Ялом, один із класиків групової терапії, казав, що група часто лікує вже самим фактом усвідомлення: "я не один". Інші люди мають ті самі страхи, бажання, сумніви, радощі. І саме це відчуття спільності є дуже важливим зцілювальним моментом.

Ще одна цитата Віннікоттта про перехідну область: "Ця область містить більшу частину досвіду немовляти. І протягом усього життя вона зберігається там, де людина інтенсивно отримує новий досвід — у мистецтві, релігії, житті уяви, творчій чи науковій роботі". Вся ця діяльність відкривається саме в перехідній області. І коли ми говоримо про зустрічі, збіги в перехідних, потенційних просторах, тобто інтерсуб’єктивній реальності, ми маємо на увазі той момент пізнавання, коли ми дізнаємося, що наші фантазії, страхи чи переживання є спільними для багатьох людей.

І це повертає нас до теорії архетипів Карла Густава Юнга.

Саме ця теорія пояснює, чому наші фантазії такі подібні, чому наші страхи й бажання часто схожі між собою, чому наша внутрішня реальність насправді не є чимось унікальним, створеним тільки нами. Вона вже існує, а ми просто переживаємо її частину.

Карл Густав Юнг пов’язував символи з архетипами. Він пояснював, що коли архетип активується, він набуває форми образів, поведінкових патернів, мотивацій чи установок. Юнг вважав, що символи спрямовують і активують лібідо, але не в обмеженому сексуальному значенні, а як універсальну психічну енергію, своєрідну "першоматерію" психіки, з якої виникають усі інші процеси. Юнг бачив людську психіку як систему, що прагне саморегуляції й розвитку. Символи в цій системі виконують роль трансформаторів енергії і вони переводять її на інший, вищий рівень.

Цю теорію підтримував і розвивав Мюррей Стайн. Він писав про те, що архетипи активуються й проявляються саме через символи, які мають дві основні функції. 
Перша - символи виражають архетип. Вони роблять архетипні патерни впізнаваними, доступними для сприйняття та збереження. Архетип - це як Бог. Його не можна побачити безпосередньо, але церква пропонує образи й зображення, які дозволяють людині бодай якось торкнутися цієї ідеї. Так само і символи - це образи архетипу, через які ми можемо з ним з'єднатися, взаємодіяти.

Друга функція за Мюрреєм Стайном - символи залучають і спрямовують людську енергію. Вони консолідують і направляють її у певні сфери життя й психічної діяльності. Подивімося на такий приклад. Є дівчинка, яка вступає в підлітковий вік. У неї раптом починають виникати романтичні фантазії, її приваблюють певні хлопці, вона мріє про стосунки. Звідки це береться? Раніше цих образів не було, а тепер вони з'явилися й починають спрямовувати її увагу та енергію. Як пояснюють юнгіанські психологи, ці символічні образи направляють її поведінку. Вона починає ходити на зустрічі, вечірки, дискотеки, знайомитися з людьми. І коли опиняється, скажімо, на вечірці чи у соцмережі, її увага зосереджується саме на тих типажах, які відповідають її внутрішньому образу. Це й є робота символу: він організовує психічну енергію й допомагає їй знаходити форми для прояву у зовнішньому світі.

Деякі психологи одразу скажуть: вона просто вибирає такого ж, як її батько. Але це надто спрощений підхід. Я думаю, що відповідь тут — і те, й інше. Звісно, приклад батька теж грає свою роль, але цінність аналітичного підходу в тому, що він розширює цю картину. Він каже: “і батько — так, але за цим стоїть ще й архетип”. Тобто, типові моделі поведінки, типові сценарії стосунків, усталені образи того, як може розвиватися історія між чоловіком і жінкою, або ким завгодно.

Ви теж можете зараз згадати, які імпульси, образи, бажання виникали у вас у підлітковому віці, особливо ті, що були пов’язані з романтичними стосунками. А потім, якусь власну модель сім’ї, те, як вам хотілося, щоб це виглядало. Далі - модель кар’єри, бізнесу, коли вам хотілося саме так, а не інакше. І все це, як каже Мюррей Стайн, приклади того, як через дуже конкретні образи ми доторкаємося до архетипів, до типових, універсальних шаблонів нашого сприйняття, поведінки, уявлень про світ.
Юнг говорить про те, що символ - це не просто знак, який приховує щось уже відоме. Це спроба через більш-менш адекватну аналогію наблизити те, що ще залишається цілком невідомим або перебуває у процесі формування. Символ — це несвідомий зміст, який прагне увійти до свідомості.

Дивіться, якщо ми говоримо про метафору, то вона має бути зрозумілою. Я можу сказати: "Я почуваюся так радісно, наче сонячний зайчик". Це метафора, і ви одразу відчуваєте її зміст: легкість, тепло, щось світле й грайливе. Метафора виражає вже відомий зміст, вона легко впізнавана. Символ — ні. Символ, за Юнгом, це спроба описати щось зовсім ще невідоме. 

Тому, коли ми працюємо з символічним матеріалом, наприклад, зі сновидіннями, дуже важливо не підходити до цього так, як пропонують популярні "сонники", де все жорстко вже визначено. Так ми сильно звужуємо сон і дістаємо з нього лише мізерну частку тієї інформації, яку могли б отримати. Мюррей Стайн підкреслює: символи непрозорі й часто заводять думку в глухий кут. Метафори ж, навпаки, прозорі, вони спонукають мислити творчо, виходити за межі буденного. Символи приховують зв’язок між тим, що вони зображують, і тим, що мається на увазі. Натомість метафори роблять цей зв’язок зрозумілим, хоча іноді й багатошаровим. 

Карл Густав Юнг наводить приклад свого пацієнта, який прийшов до нього з нав’язливими думками про рак, адже був упевнений, що смертельно хворий. Медичні обстеження не підтвердили жодного діагнозу. І далі Юнг описує, як працював із цим випадком. Він пише, що перший крок — це прояснити, що буквального, тілесного раку немає. Тоді можна розглядати ці думки як символ. Він почав питати себе й клієнта: "Що це означає? Що ці думки репрезентують?". Що психіка намагається донести через ці тривожні образи?

Разом вони досліджували, яку невідому, несвідому інформацію хоче передати психіка. Це призвело до глибокого усвідомлення: чоловік переживав відчуття внутрішнього застою, глухого кута, йому потрібно було змінювати своє життя, свою позицію.
Ось у чому полягає глибинний підхід характерний для психодинамічної терапії. Тема символів, символічного сприйняття і робота з матеріалом як із символом — це те, що відрізняє глибинну психологію від поведінкової психології. 

Для порівняння: як би працював із таким випадком поведінковий терапевт? Звісно, хороший фахівець так само спершу відправив би пацієнта обстежитися. Фізіологічно, якщо з тілом усе гаразд, поведінковий терапевт далі скаже: "Моя задача — прибрати ці думки". Тобто думки заважають клієнту жити, значить, їх треба усунути.

Це простий і цілком корисний підхід, спрямований на зняття небажаного симптому. Але він не намагається зрозуміти, про що цей симптом говорить.

У глибинній психотерапії мета інша. Ми не просто прагнемо "зняти" симптом, а намагаємось розшифрувати його послання й через це зробити розвиток можливим. І от саме тут починається інший рівень роботи - не тільки конкретне втручання для зняття симптоматики, а й розкриття його сенсу. У глибинних психодинамічних чи психоаналітичних підходах це ключовий момент: симптом розглядається як символічне повідомлення.

Дуже схожий процес відбувається й тоді, коли ми вивчаємо або стаємо митцями. Адже мистецтво - це перехідний простір, буквально місце, де ми живемо серед символів. Духовні практики також можуть вести цим шляхом. Але тут усе залежить від традиції: у психології ми ще й пояснюємо, як це працює, тоді як у багатьох духовних практиках людина проживає досвід без таких пояснень. Наприклад, якщо ви навчаєтесь психоаналітичній терапії, ви не лише знайомитеся з символами як такими, а ще й вчитеся бачити механізми, що стоять за ними. Це допомагає не просто проживати досвід, а й усвідомлювати його й інтегрувати у своє життя.

Також хочу поговорити про те, як символи впливають на наше сприйняття. Уявімо умовну модель, де можна виділити чотири зони нашої психіки: індивідуальне свідоме (тобто те, що ми усвідомлюємо про себе), колективне свідоме (культура, мистецтво, спільні знання), індивідуальне несвідоме (витіснені особисті переживання) та колективне несвідоме (архетипи). Давайте розглянемо, як на кожному з цих рівнів ми сприймаємо символи і як вони на нас впливають.

Пригадайте приклад з початку лекції: ви зайшли в соцмережу, щоб "перевірити" когось, і побачили фото з брендовою сумкою. 

Як ви це сприймаєте?

На рівні індивідуального свідомого — ви одразу формуєте власну оцінку, яка відображає ваші установки. Хтось подумає: "Це просто показуха, мені це не близьке". А хтось — "Видно, що людина не бідна", і це буде для нього позитивним сигналом. Усе залежить від ваших цінностей і поглядів: якщо ви вважаєте витрату тисяч євро на сумку марнотратством, вас це відштовхне, якщо ні — привабить.

На рівні індивідуального несвідомого — працює витіснений досвід. Ви можете навіть не пам’ятати його свідомо, але він вплине на ваше відчуття. Наприклад, колись у вас була болісна історія ревнощів, пов’язана з "модною" дівчиною. Ви вже давно про це не думаєте, але бачите фото і всередині виникає легке роздратування або неприязнь, яку важко пояснити. Це і є дія несвідомого матеріалу.

Колективне свідоме — це об’єктивна частина культури. Є визнаний культурний код: Hermès — це люкс, багатство, статус. Це загальне знання соціуму, яке ви зчитуєте автоматично.

Колективне несвідоме — це архетипічна реальність. І навіть назва бренду Hermès нас підсвідомо відсилає до міфології. Гермес — бог торгівлі, переходів, зв’язків, дипломатії, але й хитрощів та обману. Ці архетипні нашарування також звучать для нас, навіть якщо ми їх не формулюємо словами.

Усе це разом формує наше враження від фото. На перетині індивідуального і колективного, свідомого й несвідомого, народжується потенційна символічна реальність. Це якраз і є той простір, де зовнішнє зустрічається з внутрішнім. Ми робимо таку складну роботу постійно, щомиті, сприймаючи світ.

І наостанок — невеликий "лайфхак", як розвивати здатність до символізації. Дональд Віннікоттт казав, що для цього потрібно навчитися “витримувати парадокс”. Адже парадокс — це чудовий вхід до символічного сприйняття. 

Найбільші твори мистецтва завжди містять у собі парадокси, вони примушують нас зупинитися, замислитися, пережити кілька змістів одночасно. Символи багатошарові й нелінійні. Вони не дають однозначних відповідей. Там, де все чітко і конкретно, символічного вже майже немає.