Терапія без терапевта. Можливо?

Сьогодні хочу підняти важливу й непросту тему — терапія без терапевта. Чи можлива вона? Що дійсно працює, а що — ні? 

У моїй практиці були клієнти, які працювали зі мною півроку, а потім поверталися через три-чотири роки. І весь цей час, без терапії, вони проходили глибокий шлях саморозвитку. Це був самостійний період, прожитий уважно, свідомо, із внутрішніми зрушеннями. І він не виключав терапевтичного ефекту.

По своїх клієнтах я бачу: чимало з них робили суттєві внутрішні кроки поза межами терапевтичного кабінету. Це реальний досвід. Тому моя позиція: терапія без терапевта — можлива. І таке трапляється частіше, ніж ми звикли думати.

Я не поділяю думки, що зцілення можливе виключно у форматі терапії. Є відома фраза, яку сказав один із шанованих мною колег: «Травма виникає у відносинах і зцілюється у відносинах». Це справді так. Але ця фраза часто трактується занадто буквально, нібито «відносини» мають бути лише терапевтичні. Насправді ж — ні. Йдеться про живі, значущі людські зв’язки. Не обов’язково з терапевтом.

Тож моя думка, особиста, професійна, і водночас поділена багатьма колегами така:  так, зцілення можливе і без терапії. Але є нюанси. Про них і пропоную сьогодні поговорити.

Мені здається дуже важливим транслювати цю думку не лише в професійному колі, а й клієнтам. Не підсилювати в людях відчуття безпорадності, не формувати в них вивчену залежність від терапії, коли здається, що без фахівця взагалі нічого не можна змінити. Звісно, з терапевтом легше: іноді процеси йдуть швидше, глибше, безпечніше. Але це не єдиний шлях. І точно не обов’язковий для кожного.

Якщо говорити про те, що я бачу в «терапії без терапевта», тобто процесу внутрішніх змін без участі фахівця, то, на мій погляд, тут є дві ключові умови. Людина має щось робити. І при цьому мати простір, щоб осмислювати ці дії, помічати, що з нею відбувається, як змінюється її досвід.

Самотерапія - це точно не про нескінченне читання книжок чи проходження курсів. Це не про вправи в блокноті чи п’ятий вебінар за день. Таке може бути корисним фоном, але зцілення відбувається не там. Зцілення - це завжди новий досвід, який приходить тільки у взаємодії із зовнішнім світом. Іноді буває так, що людина багато читає, слухає, навчається, а їй стає тільки гірше. Це відбувається тому що вона залишається замкненою, а в замкненій системі, як в ентропії, хаос тільки зростає.

У цьому сенсі терапія - це спосіб вийти зі своєї ракушки, із закритої, захисної форми існування. Але коли емоційний стан дуже тяжкий, вийти самостійно майже неможливо. Потрібні дуже безпечні умови, щоб наважитися зробити крок назовні. І терапевтичний простір ці умови створює - через відносини, через знання про динаміку захистів. Ми, як терапевти, вчимося цьому професійно, і можемо надати достатньо підтримки, щоб людина відчула себе достатньо безпечно й вийшла назовні.

Але якщо терапевта поруч немає цей вихід усе одно має відбутися. І тоді питання, а що саме людина робить, бо не кожна дія лікує. Є дії компульсивні, які заспокоюють тривогу, але не дають нового досвіду. Наші бабусі садили по п’ять городів і консервували сотні банок помідорів, хоча все це вже можна було купити в магазині. Це не був спосіб вирішити проблему, це був спосіб тримати себе в дії, щоб не залишитися наодинці з тривогою. Сьогодні ми часто діємо схоже: гортаємо п’ятдесят Reels, дивимося без кінця вебінари, читаємо чергову книжку про травму і вважаємо, що рухаємося. Але це радше втеча, аніж рух.

Коли я кажу, що в самотерапії важливо діяти, я маю на увазі реальні, свідомі кроки назустріч змінам. Ті, що трохи лякають. Ті, що виходять за межі звичного. Бо тільки в цьому й з’являється новий досвід, а з ним і зміни.

Друга умова - мати простір для рефлексії того, що вже зроблено. Дія й рефлексія - це універсальні принципи. Саме на них тримається все: ефективне навчання, розвиток бізнесу, побудова здорових стосунків, становлення сім’ї. Це базові умови зростання.

Якщо в нас є тільки дія без рефлексії, ми можемо не помічати, куди йдемо, чи повторюємо старі патерни, чи щось справді змінюється. Якщо є тільки рефлексія без дії - ми просто “варимося” у собі, і цей аналіз не веде до жодних змін. Тому важливо поєднувати: “дія - рефлексія”, “рух - зупинка на осмислення”, Знову дія - знову осмислення.

І якщо ми кажемо про терапію без терапевта, то виникає питання, а що може бути простором для рефлексії в такому випадку? Найпростіший і дуже дієвий варіант -  щоденник. Простір, де ви щодня сідаєте і пишете: що відбувалося у вас протягом дня, що вас порадувало, що стримувало, що боліло чи надихало. Без структури, без правильних формулювань. Просто 15–20 хвилин чесної розмови із собою. Це схоже на терапевтичну сесію. У довготривалій терапії ми ж не виконуємо вправи на замовлення. Ми приходимо, і клієнт «вигружає» те, що з ним. А терапевт тримає цей простір, чує, бачить, і, коли доречно - аналізує. Щоденник у цьому сенсі, це простір, де ви самі собі терапевт. Він не дає миттєвого ефекту. Але якщо писати хоча б пів року щодня, можна помітити, як змінюється розуміння себе, як з’являється ясність у діях, як починаєте бачити повторювані сценарії. У стосунках, у роботі, у мріях. І тоді вся інформація, яку ви споживаєте - книжки, вебінари, почне глибше «сідати», бо з’являється внутрішній контекст.

Але, і це важливо, без дії рефлексія нічого не варта. Як і дія без розуміння, того навіщо це робити. Тому, якщо ви чи ваші клієнти хочуть пройти шлях саморозвитку без терапії, варто тримати в фокусі обидва елементи: взаємодія з реальністю й осмислення цієї взаємодії.

Що ми, власне, робимо в терапії? Коли до нас приходить людина у важкому стані, перше завдання, це знизити тривогу, стабілізувати, звільнити хоча б трохи внутрішнього простору. Щоб стало можливим хоч щось зробити. Бо буває, що навіть базові речі, такі як встати, почистити зуби, відповісти на повідомлення, стають непідйомними. І ми не говоримо тут про рутину. Ми говоримо про нові дії, які насправді щось змінюють.

Коли людина вже діє, терапія стає тим простором, де вона може зрозуміти, що з нею відбулося. Чому щось вдалося, а щось - ні. Які старі сценарії знову проявились. Що спрацювало. А що - знову повторилось. 

Насправді це принцип, який лежить в основі нових підходів до навчання. Я зараз багато досліджую те, як змінюється освіта під впливом штучного інтелекту. І вже очевидно, що формат «лекція плюс трохи практики» відживає своє. Зараз працює learn by doing: “робимо, осмислюємо, пробуємо ще раз”. І саме так працює терапія. Ми нічому не навчаємося в прямому сенсі. Нам не дають відповідей. Ми проживаємо життя, приносимо його в кабінет, дивимося на нього під іншим кутом і йдемо далі трохи інакше.

Тож якщо ми говоримо про терапію без терапевта, дуже важливо створити собі систему для рефлексії. Це може бути звичайний щоденник - 10–15 хвилин писання щодня. Або домовленість із другом чи подругою про щотижневі розмови, де вас просто слухають. Без порад, без оцінок, без корисних підказок. Просто присутність і відкриті запитання.

Терапія - це не тільки про спеціаліста. Це про відвагу робити крок назовні. І про простір, де можна зупинитися, озирнутися і чесно сказати собі: я бачу, що зі мною відбувається. Зараз для цього з'являється багато нових форм. Наприклад, якщо ви ведете блог або розвиваєте свою сторінку, ви цілком можете робити регулярні ефіри, розмовні формати, де просто ділитеся своїм баченням. Це теж може стати простором для рефлексії.

Я зараз навчаюсь у одного підприємця і він сказав у нашій групі дуже цікаву річ: «Я ж не для вас тут працюю. Ви для мене створюєте простір для рефлексії». Його формат навчання побудований лише на живому розборі кейсів, жодних записів, лише присутність тут і зараз. І він прямо говорить: «Ви приносите свої бізнес-ситуації, я їх аналізую і саме через це структурую свій досвід. Це мій спосіб осмислювати власну практику».

І я себе ловлю на тому, що для мене створення навчальних програм, це теж форма професійної рефлексії. Через те, як я пояснюю певні речі іншим, я глибше розумію себе: як працюю з клієнтами, що для них дійсно змінює щось, що впливає на них, що резонує в мені. Це завжди дуже терапевтичний процес.

Тому, якщо говорити про рефлексію як про другий ключовий елемент у терапії без терапевта, то краще, коли вона відбувається не наодинці. Якщо є можливість робити це з іншими - робіть. Але і щоденник - це вже добре.
Складність, як завжди, не в ідеї, а в стабільності. Це як спортом займатись удома: наче просто, але хто робить регулярно? Бо самодисципліна - це окрема навичка. Саме тому багато людей, навіть відчуваючи потребу в підтримці, не доходять до терапії. Бо бракує ресурсу - навіть просто зібратись. І тоді вони шукають, що можуть робити: гуглять, читають, слухають відео, гортають Instagram у пошуках відповідей. Здавалося б, наче нічого поганого. 

Але тут є нюанс. Коли людина глибоко занурена в переживання, особливо якщо це стосується травматичних стосунків чи давніх болючих тем, її психіка в стані перевантаження. І в такому стані мозок не здатен впустити нове. Тобто, здається, що вона читає щось нове, слухає розумні речі. Але насправді її психіка підтверджує лише те, що вже в неї всередині. Вся нова інформація проходить через уже знайому фільтрацію і ні до яких змін не веде.

Я маю один дуже показовий приклад. Колись працювала з клієнткою, яка, здавалося, вже прийняла своє дитинство. Вона казала: «Так, мама була жертвою, а тато аб’юзером». Ми працювали якийсь час, потім вона поїхала на ретрит і повернулась із відчуттям великого «інсайту». Каже: «Знаєте, у мене все перекинулося. Я тепер бачу зовсім інакше. Це мама була жорсткою, вона знецінювала батька, а він насправді був добрий». Але коли я слухала, то бачила: на глибинному рівні не змінилося нічого. Все та ж парадигма: один - жертва, другий - агресор. Просто ролі помінялися місцями.
І це чудовий приклад того, як сценарій лишається незмінним, навіть якщо здається, що ми на все подивились «по-іншому». 

Це — парадокс. Бо чим більше людина читає, вивчає, відвідує тренінги, тим глибше вона може занурюватись у вже наявну установку. І тим менш сприйнятливою стає до справжніх зсувів. 

Ми обговорювали це нещодавно зі студентами на майстер-класі. Багато хто з них теж почав помічати: з’явилася нова хвиля зацикленості на травмі. Це ніби стає частиною ідентичності. Я — та, кого травмували. Або — я травмую своїх дітей. Або — мене постійно травмують чоловіки. Або — я живу в тіні нарцисичної матері. І ця історія, попри всю глибину болю, може стати новою формою фіксації. Новим способом залишитись у знайомому болю, а не рухатись крізь нього. І це вже не про терапію. Це - про капсульовану форму страждання, яка замінює реальну зміну.

Є нюанс, який мене вражає в цій темі. У більшості популярних психологічних інтерпретацій не пропонується жодного виходу. Тобто окей, є складна історія, але що далі? Не з’являється кроку вперед, який дозволяє побачити, що ця історія — всередині тебе. Вона щось говорить про тебе. 

Замість цього щоразу малюється зовнішній ворог. Нарцисична мати — ворог. Чоловік-аб’юзер — ворог. Батьки — вороги. Або я сам — поганий батько, який травмує свою дитину. В будь-якому разі — чітке розділення: жертва й агресор. Це все — одна велика пастка.

І тут важливо розуміти: щойно вам хтось малює зовнішнього ворога — це вже пропаганда. Не в політичному сенсі, а у психологічному. Суть будь-якої пропаганди — створити образ зовнішнього ворога. Від Гітлера з його образом євреїв — до будь-якої сучасної ідеології, яка ґрунтується на поділі світу на «нас» та «їх». 

Пропаганда не обмежується державами. Найпотужніша пропаганда, це наші власні психічні захисти. Вони працюють так само: малюють ворога, формують переконання «мене знову зрадили», «зі мною знову так», «мене знову не почули». Як тільки ми підхоплюємо зовнішній наратив і починаємо думати: мене використали, мене принизили, мене не помітили - цей механізм активується всередині. 

Я згадую Дональда Калшеда. Якось на навчанні він сказав дуже точну річ. Він назвав цю систему, що формується після травми, «системою самозбереження». І її девіз - «Ніколи знову». Ніколи знову ми не дозволимо себе поранити. Ніколи знову нас не обійдуть, не знецінять, не кинуть. І в цьому — весь її сенс.

Але як тільки система закривається, людина перестає бути гнучкою. Вона вже не шукає новий досвід, вона лише підтверджує старий. І внутрішній захист із задоволенням підхоплює зовнішні історії про жертв, аб’юзерів, нарцисів. І людина, яка, здавалося б, саморозвивається, читає, слухає, вивчає, насправді просто консервує власну травматичну картину світу. І це дуже прикро, бо виглядає, наче все правильно, але насправді людина ще глибше занурюється в обмежену систему уявлень.

Я це зараз бачу постійно. Ціле покоління людей сьогодні вивчає психологію у форматі «мене травмували» або «я когось травмую». Всі навколо або агресори, або жертви. І це захоплення психологією перетворюється в антипсихотерапію. Замість того, щоб рухатися до гнучкості, відкритості, контакту з реальністю людина ще більше ізолюється. У якийсь момент для неї важливіше не мистецтво, не культура, не людські стосунки, а ідентичність, побудована навколо того, хто мене травмував.

Важливо це бачити і доносити клієнтам. Бо саморозвиток, який ізолює людину - це не розвиток. 

Звичайно, буває, що ви змінюєтесь і стосунки з деякими людьми змінюються або завершуються. Це природно. Ви на різних етапах. У вас — своя правда, у них — своя. Іноді це просто про те, що ви більше не резонуєте. Але зовсім інша історія, коли зв’язок обривається, бо «він порушив мій кордон». І таких історій зараз, на жаль, багато.

Це пастка терапії без терапевта: якщо поруч немає людини, яка каже “дивись, ти знову будуєш навколо себе стіну”, якщо немає простору, де можна побачити, що за концепцією “мене травмували” ховається уникнення життя. Тоді зростає ризик не зцілення, а закріплення захистів. І отут самотерапія вже перестає бути лікувальною. 

Важливо заради справедливості визнати: навіть у терапії буває так, що людина застрягає у темі зовнішнього ворога. І це відповідальність терапевта. Тому, колеги-психологи, це наша з вами професійна відповідальність - розпізнавати такі процеси і не залишатися з клієнтом на цьому етапі. Бо це - лише етап. Нормальний, але тимчасовий.

Як правило, класичний шлях виглядає так: людина приходить у терапію з пригніченими емоціями, часто - з тенденцією виправдовувати болісний досвід. Вона пригнічує свій гнів, раціоналізує травматичні події. Але в терапії, коли виникає дозвіл побачити, що "тут мені було боляче", піднімається обурення, іноді ярість. Це момент розмороження. І це добре. Але це має бути тільки один з етапів.

Наступний крок - етап об’єднання, прийняття. Коли людина не застрягає в охороні власних кордонів як у фортеці, а починає бачити ширше. Бо якщо вона застряє саме в цьому місці, це вже не розвиток, а фіксація. Це вже внутрішня «башта», за метафорою Дональда Калшеда. Той самий образ із казки про Рапунцель: дівчина сидить у башті, замкнена у своєму захисті, а зовнішній світ сприймається тільки як небезпека. Тому важливо розуміти, що якщо терапевт підсилює це сприйняття, не веде далі, не працює з інтеграцією, то терапія перестає бути терапією. Вона стає лише дзеркалом захистів. І ми, як фахівці, маємо вміти допомогти перейти цей перехід.

Мій особистий досвід це підтверджує. До першої терапії в мене був складний період. Я шукала полегшення в усьому: тренінги, йога, ретрити. І щось допомагало. Але це було, як мазь на перелом: знеболює, але не лікує. А коли я почала справжню тривалу терапію з фахівцем, то все “зрослося”. Було важко, було глибоко, але дійсно зрослося.

І, звісно, не тільки психотерапія в буквальному сенсі може бути цим простором. Для когось це духовний провідник, хтось їде до майстра в Непал, хтось переживає цей досвід у вірі. Суть не в формі, а в контакті, який відкриває простір для змін.

Ще одна важлива тема - це вибір терапевта. Часто мене питають: порадьте. Але я не раджу. Я пояснюю: це як порадити чоловіка. Комусь він ідеальний, комусь - зовсім не підходить. Немає просто «хорошого» терапевта. Є той, з ким є контакт.

Для мене важливіше, як людина мислить, як говорить, чи є в ній повага до процесу. Я можу подивитися кілька відео, послухати, що вона каже. І це - мій критерій. Так, міжнародна акредитація - це свідчення того, що фахівець пройшов довгий професійний шлях, але це не гарантія, що саме вам буде з ним добре. 

У моєму випадку всі терапевти мали аналітичну базу, але міксували підходи. І я теж працюю в аналітичній традиції, але завжди у зв’язку з реальністю клієнта. Це не універсальні поради, це мій шлях. Але, можливо, він стане для когось підтримкою в розгортанні свого. 

І головне: не зупинятися на захисті. Іти далі. Бо справжні зміни - це завжди про об’єднання, а не про відмежування.