Клімат і довкілля, консультування та психотерапія, здоров’я та добробут

Коли я вперше захворіла й не змогла одужати, я втратила віру в психологію. 

Я розчарувалася в тому, чим вважала NHS і систему охорони здоров’я. Вона не мала відповідей, а лікарі не знали більше чи краще за мене як пацієнтку. Мені знадобилося багато часу, щоб це усвідомити. Я слухала історії, які лікарі розповідали про мене, але жодна з них не була змістовною чи не стосувалася того, що я відчувала й переживала. Я ніби опинилася у відкритому морі, кинута напризволяще. Не було ні лікування, ні глибшого розуміння. Мені потрібно було знайти власну точку опори, щось інше, ніж медицина чи моя попередня професійна роль, з чим я могла б себе ідентифікувати й за що триматися. Мені треба було навчитися створювати власні історії.

Мій зв’язок із природним світом зміцнів саме в цей час. Це стало для мене питанням виживання — знайти новий ритм життя, нові елементи для зв’язку, коли людський світ став недосяжним. Я віддалилася від пошуків медичної допомоги, виснажена й травмована газлайтингом, якого зазнала, коли мої переживання знецінювали й відкидали. Продовжуючи шукати допомоги, я ризикувала ще більшим погіршенням стану. Без звичного професійного титулу я відчувала віддаленість від своєї ідентичності як психологині. Це більше не пасувало мені. Я вже не почувалася в цьому комфортно.

Протягом цих років я повернулася до практики листування як способу осмислити власну хворобу. Мій досвід реляційної когнітивно-аналітичної терапії (CAT) поступово переріс у письменницьку діяльність із публікаціями для пацієнтської та професійної спільноти, а також для ширшої аудиторії. Спочатку ці листи були спробою розібратися для себе, але з часом стали способом допомогти іншим, щоб зрозуміти себе й ті системи, що так глибоко на нас впливають: системи горя й провини, сорому й звинувачення.

З роками я бачила, як дедалі більше людей проходять через подібний досвід — захворіти й не одужати. Нас підводить не лише медицина, а й ті історії, які нам розповідають. 

За цей час я збирала діагнози, намагалася впорядкувати симптоми, зрозуміти, як вони відповідають різним захворюванням — усім із лякаючими назвами, скороченими до абревіатур. Кожен із них приносив нові можливості лікування чи підтримки. Створюючи власний наратив, я використовую цей новий «алфавіт», який опанувала. Поки медицина намагається наздогнати поствірусні хвороби, а дослідження шукають ефективні методи лікування та полегшення наслідків, ми всі можемо хоча б розповідати власні історії — переписувати ті шкідливі й непридатні, які нам нав’язують суспільство та система охорони здоров’я.

Живучи у своєму маленькому світі — здебільшого у власній спальні чи квартирі понад рік, не маючи сил на більше, ніж просто підтримувати хворе тіло, я навчилася помічати дрібниці: як світло рухається кімнатою протягом дня й року. Коли я почала виходити з квартири, роблячи короткі прогулянки, я звертала увагу на бур’яни, самосійні дикі квіти та культурні рослини, що втекли з садів. А живучи в прибережному містечку, я зробила досягнення моря прекрасною й важливою метою.

Тепер, працюючи над практичною докторською дисертацією, я збираю морський викид уздовж лінії припливу - і це дуже схоже на мою психотерапевтичну практику. 
Я розповідаю історії, збираю їх з різних місць і зшиваю докупи, створюючи нові. У NHS я писала клієнтам листи з переосмисленням їхніх історій, переказуючи почуте на сесіях, знаходячи теми в наших розмовах, називаючи те, що було, розбираючи й переплітаючи нові розуміння та перспективи. Тепер я розповідаю історії речей. Або ж, як і в терапії, я слухаю ті історії, які ці речі, викинуті морем, можуть мені розповісти. Я використовую цю практику, щоб ширше оповідати світ, знаходити спосіб висловити те, для чого не завжди маю слова, що раніше лишалося непоміченим, важким для формулювання, невимовленим.

Живучи з хронічним болем і виснаженням, я втрачаю слова, туман у голові плутає мою мову та зменшує здатність зосереджуватися. Я змушена покладатися на те, що «прибиває хвилею» моїх думок, щоб упорядкувати свої ідеї. Те, що я знаходжу на лінії припливу, відгукується цим переживанням і торкається масштабних тем, для яких багатьом з нас важко підібрати слова: кліматична криза, ризики повеней та температурних екстремумів, пандемії, політика жорсткої економії, ейблізм, способи, якими ми всі пов’язані в глобальному масштабі. Саме узбережжя підказує нам ці істини, викидаючи на берег наші незручні правди.

Йдучи вздовж узбережжя, я починаю з Пета у Східному Сассексі. Це продовження практики, якою займаюся вже багато років. Останнім часом я збирала морський викид у Бексхіллі, тягла додому коряги й марила кошиками для лобстерів, підбирала цікаві камінці з отворами. Я брала участь у громадських наукових проєктах, записуючи яйцеві капсули акул і скатів, яких море викинуло на берег, для Shark Trust. Я працювала з квадратами у проєкті Heritage Lottery, фіксуючи наявність і чисельність індикаторних видів — багаті мідійні мілини, безліч актиній у припливних басейнах, що свідчать про якість води.

Знайшовши викинуту на берег медузу, я замислююся про роль агентності (і її відсутності) в хронічних хворобах та про підвищення температури моря. Яєчна капсула акули нагадує про види, що живуть під поверхнею, і про схожість їхньої будови з нашою. Я вдивляюся в кератинові вусики, що прикріпили «русалчин гаманець» до морської трави, і думаю про свій власний погано збудований колаген, який є основою мого порушення сполучної тканини (і ймовірно моєї підвищеної вразливості до поствірусних хвороб). Мотузки та нитки нагадують про рибальську промисловість і про мою власну потребу в мережі підтримки та турботи, нагадуючи про нашу взаємозалежність. Пластик і інші створені людиною речі, що прибиває до берега, свідчать про те, що море завжди розповість нам наші незручні правди.

Я працюю з flotsam and jetsam (морські викиди - прим ред.). Елемент випадковості у ризику інвалідності та поствірусного захворювання знаходить тут своє відображення — індивідуальне й колективне. Зосереджуючись на глобальному й універсальному замість лише індивідуального, я краще розумію роль систем у житті окремої людини — системну несправедливість і те, як те, що спливає на поверхню, чи то в терапії, чи то на лінії припливу, розповідає нам важливе про нас самих і про світ навколо.

Я часто виводила людей під час терапевтичних сесій — сісти надворі, пройтися й поговорити, або просто випити кави. Працюючи з людьми у спільноті психічного здоров’я та в умовах стаціонарної реабілітації, я бачила, що це робить зустріч із психологом менш загрозливою. 

Вийти за межі клінічного простору означало дати можливість залучитися до розмови тим, кому важко розслабитися серед «стерильних» лікарняних стін кольору магнолії, де година спілкування з психологом може здаватися лякаючою чи надто напруженою. У тихій кімнаті наодинці з тихою людиною не так легко відволіктися від нав’язливих думок або тривожних голосів. Змінити середовище — означало створити більшу можливість для зв’язку й робити це по-іншому. Це було більш природне місце для розмови, з вбудованими можливостями відпрацьовувати навички у звичному середовищі — ті навички, що так легко втрачаються при госпіталізації. 

Можливо, така сесія й не відповідала уявленням багатьох про «класичну» терапію, але могла бути не менш терапевтичною за годину в кімнаті з порожніми стінами, присвячену роздумам про ранній досвід.

Відтоді як я залишила NHS через власну тривалу хворобу з виснаженням, мені здається, що робота з людьми на відкритому повітрі як психотерапевтична інтервенція стала більш поширеною у сфері допомоги дорослим із психічним здоров’ям. З’явилося більше садівничих груп у стаціонарах, зелених «спортзалів», лісових шкіл. Сервіси, що пропонують «добробут», розширили свою діяльність на ліси й узбережжя. Я також дедалі частіше чую про практиків, які ідентифікують себе як «аутдор-психологи», що працюють із природою чи в природному середовищі. Це підходить не всім, адже для когось важливою залишається безпечна структура кабінету, але для інших винесення терапії за межі клініки й кабінету здається інтуїтивно цінним. Це більше схоже на звичайний життєвий досвід, це те, що буквально дає людям «простір для дихання».

Проте часто оспівуване «природне зцілення» у популярних текстах про природу та широко рекламоване «благополуччя на природі» не завжди є тим, чим здається. Ідея лікування хронічних хвороб, зелена чи будь-яка інша — це шкідлива ілюзія. Так само хибною є думка, що природа існує винятково для нашої користі.

Рут Аллен, авторка книжки 2024 року Weathering: How the Earth's Deep Wisdom Can Help Us Endure Life's Storms, описує власну психотерапевтичну практику на відкритому повітрі. Маючи бекґраунд геолога, у Weathering вона веде оповідь про те, чого навчилася від каміння, землі під ногами, перебування просто неба. У своїй роботі я також часто використовувала техніки заземлення — підбирала камінці на пляжі, пропонувала пацієнтам знайти власні «заземлюючі» об'єкти, які можна носити в кишені. Це теж здається корисним способом навчатися й формувати новий досвід у стосунку до себе й іншої людини.

Аллен пише про те, чого може навчити її клієнтів перебування на природі, коли вона гуляє вересовищами південного заходу Англії. Це втілена практика заземлення, укорінення, зв’язку з усім, що дарує земля: відчуття часу, відчуття місця, з’єднання тіла й ландшафту, всього, що було до нас. Наприклад, роль каменів може навчити нас чогось про ерозію — образ, до якого я сама повертаюся, коли думаю про «ерозію» власного тіла через хворобу, процес, що оголює так само, як руйнує. Мені довелося навчитися нового, пристосуватися, вигадати способи жити у власному незручному тілі й взаємодіяти зі світом.

Подібно до цього, практики когнітивно-аналітичної терапії Аманда Коупленд, д-р Ебі Тарран-Джонс і д-р Нік Барнс проводять програму WildCATS — Restoring, Regenerating and Rewilding: A Collective Experience for Reconnecting with Land and Nature. Вони поєднують турботу про навколишній простір і про себе самих, замість того щоб сприймати природу як черговий ресурс для видобування — ризик, якого я побоююсь у ширшому поширенні «зелених рецептів» чи «призначень природи» без більш глибокого осмислення. Тут є подвійна небезпека: бачити природу лише як універсальні ліки від усіх бід і не як простір, за який ми теж несемо відповідальність; і зводити проблеми зі здоров’ям до чогось, що можна вилікувати просто перебуванням надворі.

І Аллен, і WildCATS спираються на реляційну практику терапії — те, що є близьким і мені у власній когнітивно-аналітичній практиці. Вони також розглядають довкілля як щось, із чим перебувають у стосунку, те, що психотерапія історично дуже рідко враховувала, зосереджуючись передусім на внутрішніх просторах людини. Індивідуальна терапія рідко брала до уваги середовище людини, її взаємозв’язки з суспільством, хоч і визнавала зв’язки з іншими людьми. Ми існуємо як частина ширшої екосистеми власного «я». 

Переживання хвороби й тривала недуга зробили мене особливо чутливою до цього.

Англійська версія статті доступна тут