Упередженість сприйняття, нарцисизм, самотність та інші свіжі наукові дослідження

Пропонуємо вам добірку коротких оглядів найсвіжіших психологічних досліджень. Ці роботи допомагають зрозуміти, як наші емоції, сприйняття й соціальні стосунки формуються, спотворюються й впливають одне на одного — від сімейних цінностей і самотності до гендерної нерівності та упереджених суджень.

Помилка сприйняття бажаного як дійсного

Люди часто неправильно сприймають цінності й переконання близьких їм людей, припускаючи, що ті бачать світ так само, як вони самі. Це показало дослідження, опубліковане в Journal of Personality and Social Psychology.

У шести дослідженнях із загальною кількістю учасників 2248 осіб (у чотирьох країнах - Фінляндії, Ізраїлі, Італії та Польщі) використовувався парний дизайн опитувань. Кожен учасник спочатку заповнював стандартну шкалу цінностей Шварца (Schwartz Value Survey), оцінюючи такі цінності, як традиції, гедонізм, універсалізм, безпека й саморозвиток. Потім він оцінював, наскільки ці цінності характерні для близької людини - чоловіка/жінки чи партнера (ки), батька чи матері, дитини або близького друга. Ці близькі також незалежно заповнювали власні анкети, що дозволяло точно зіставити реальні цінності з їх сприйняттям.

Результати аналізу показали стійкий і значущий ефект систематичного завищення передбачуваної схожості цінностей (overestimation bias). Навіть після поправки на реальні цінності іншої людини люди продовжували вірити, що погляди близьких значно ближчі до їхніх власних, ніж це було насправді.

Статистичний аналіз включав багаторівневі моделі й коригування на реальну схожість цінностей. Важливим результатом стало те, що ефект зберігався навіть при суворому контролі цих факторів, що вказує на наявність мотивованого мислення (motivated reasoning) - людина схильна інтерпретувати інформацію у зручному для себе ключі, «бачачи» в іншому те, що хоче бачити.

Ефект був особливо вираженим у стосунках із високою емоційною близькістю. Наприклад, завищення передбачуваної схожості було сильнішим у романтичних парах і сімейних зв’язках, ніж у дружніх. Дослідження також показали, що люди демонструють більшу впевненість у своїх оцінках близьких, попри їх неточність.

У деяких експериментах використовувалися спеціальні умови, де учасникам надавали реальні дані про цінності їх партнера (feedback condition). Навіть при цьому інформуванні учасники продовжували зберігати спотворення сприйняття, що підкреслює стійкість і глибину ефекту.

Дослідники підкреслюють важливі наслідки цих результатів для сімейної та міжпоколінної соціалізації. Якщо, наприклад, діти помилково вважають цінності батьків повністю схожими зі своїми власними, це може перешкоджати реальному осмисленню й засвоєнню цих цінностей. Таке спотворення може сприяти поверхневому узгодженню й зниженню глибини міжпоколінного діалогу про цінності.

Автори окремо відзначають міжкультурний характер роботи: усі шість досліджень були проведені в різних країнах, що дозволило перевірити універсальність ефекту. У всіх вибірках спостерігалася стабільна тенденція до завищення сприйнятої схожості цінностей, що свідчить про широкий і стійкий характер цього психологічного механізму.

Повний текст дослідження доступний тут: https://psycnet.apa.org/doiLanding?doi=10.1037%2Fpspi0000482

Стрес, пов’язаний із психопатологічними станами

Згідно з дослідженням, опублікованим у Journal of Psychopathology and Clinical Science, більшість людей демонструють виражені тимчасові коливання психопатологічних станів у дні з підвищеним рівнем стресу. Це підкреслює важливість вивчення динамічних процесів, а не лише стабільних особистісних рис.

У дослідженні використовувався дизайн «екологічної моментальної оцінки» (Ecological Momentary Assessment, EMA), який дозволив зібрати 13 493 щоденних звіти від 408 дорослих учасників із США. Середній вік вибірки становив близько 40 років; у вибірці було приблизно однакова кількість чоловіків і жінок. Такий підхід забезпечив щільний продольний моніторинг емоційного й поведінкового стану в природних умовах повсякденного життя.

Кожного дня протягом кількох тижнів учасники заповнювали анкети на мобільних пристроях. Вони повідомляли про наявність і серйозність стресових подій, включаючи сварки, конфлікти на роботі, побутові проблеми, фінансові труднощі та інші форми стресу. Окремо оцінювалася суб’єктивна інтенсивність негативних емоцій, таких як страх, смуток, тривога й роздратування.

Для оцінки психопатологічних станів використовувалися короткі валідовані шкали, адаптовані з моделі HiTOP (Hierarchical Taxonomy of Psychopathology). Учасники щодня оцінювали такі домени:

• Негативна афективність (неспецифічна схильність до негативних емоцій)
• Антагонізм (ворожі й агресивні думки та почуття)
• Відчуженість (Detachment) (соціальна відстороненість, емоційна холодність)
• Розгальмованість (Disinhibition) (імпульсивність, труднощі самоконтролю)

Статистичний аналіз проводився за допомогою змішаних лінійних моделей (multilevel models), що дозволило враховувати вкладеність щоденних спостережень усередині індивідів. Це дало змогу одночасно оцінювати загальні закономірності й індивідуальні відмінності (ідіографічний підхід).

Результати показали, що у дні з вищим рівнем стресу учасники повідомляли про значне підвищення вираженості всіх чотирьох доменів психопатологічних станів. Стресові події були надійно пов’язані з посиленням симптомів, причому цей ефект зберігався при контролі інших факторів (наприклад, базового рівня негативного афекту).

Особлива увага приділялася ролі стійких особистісних рис. На початку дослідження учасники також проходили анкетування для оцінки стабільних психопатологічних рис за тими самими чотирма доменами. Аналіз показав, що люди з вищими рівнями цих рис демонстрували сильніші реактивні підйоми психопатологічних станів у стресові дні.

Цікаво, що цей зв’язок не завжди був строго специфічним. Наприклад, вищий рівень антагонізму як риси був пов’язаний не лише з посиленням антагоністичних станів, але й з підвищеними проявами відчуженості та негативної афективності. Це вказує на те, що такі риси відображають загальну вразливість до стрес-індукованих психопатологічних реакцій, а не лише схильність до однієї вузької форми симптомів.

Ідіографічний аналіз показав помітні міжіндивідуальні відмінності: у різних людей спостерігалися унікальні комбінації чутливості до стресу й вираженості станів. Це підкреслює важливість персоналізованого підходу в оцінці та лікуванні психопатологічних станів.

Автори дослідження підкреслюють, що ці результати демонструють необхідність ураховувати динамічні коливання психопатологічних симптомів у реальному часі, а не обмежуватися статичними діагнозами чи рисами. Такий підхід має важливі клінічні наслідки, включаючи розробку адаптивних втручань, що враховують індивідуальні патерни реагування на стрес.

Повний текст дослідження доступний тут: https://doi.org/10.1037/abn0000954

Самотній, але коханий

Самотні люди часто недооцінюють, наскільки сильно їхні близькі піклуються про них. Це показало дослідження, опубліковане в Journal of Personality and Social Psychology.

У трьох дослідженнях із загальною вибіркою 255 студентів-бакалаврів і 447 романтичних пар дослідники оцінювали рівень самотності учасників і їхнє сприйняття турботи з боку близьких. Учасники заповнювали анкети про своє суб’єктивне відчуття самотності та про те, наскільки вони відчувають турботу й увагу від партнерів.

Ключовий результат полягав у тому, що вищий рівень самотності був пов’язаний із гіршим сприйняттям турботи з боку партнерів, навіть з урахуванням об’єктивних індикаторів цієї поведінки. Щоб перевірити це, автори використали багатовимірні джерела даних:

• самооцінки партнерів про те, наскільки вони піклуються й поважають учасників;
• звіти близьких друзів (інформантів) про характер стосунків;
• оцінки спостерігачів, які кодували підтримувальну поведінку партнерів на відео.

Навіть з урахуванням цих незалежних джерел інформації самотність залишалася значущим предиктором заниженого сприйняття турботи. Іншими словами, самотність не відображала просто відсутність фактичної підтримки з боку партнера — вона була пов’язана зі спотвореним сприйняттям цієї підтримки.

Крім того, дослідження показало, що сприйняття турботи опосередковує зв’язок між самотністю та якістю стосунків. Люди з вищим рівнем самотності повідомляли про менше задоволення стосунками, меншу прихильність і слабший прояв поведінки, що підтримує близькість — наприклад, про зниження саморозкриття й пропозицій підтримки.

Ці ефекти виявилися стійкими навіть при контролі важливих індивідуальних відмінностей, таких як загальна самооцінка й особливості стилю прив’язаності (наприклад, тривожність і уникнення у прив’язаності).

Автори підкреслюють, що самотність — це не лише соціальна ізоляція, але й когнітивно-емоційний стан, який може спотворювати сприйняття підтримки й любові в існуючих стосунках. Це має важливі наслідки для розуміння механізмів, через які самотність погіршує якість близьких стосунків та загальне психологічне благополуччя.

Повний текст дослідження доступний тут: https://doi.org/10.1037/pspi0000451

Нарцисизм пов’язаний з остракізмом

Нарциси частіше почуваються виключеними й справді можуть піддаватися остракізму частіше, ніж їхні менш егоцентричні однолітки. Це показало велике дослідження, опубліковане в Journal of Personality and Social Psychology, яке спирається на дані дев’яти окремих досліджень із загальною вибіркою понад 76 000 осіб.

У перших опитуваннях у Німеччині (N = 1592) учасники заповнювали валідовані шкали грандіозного нарцисизму й повідомляли, як часто вони відчували соціальне виключення (остракізм). Аналіз показав, що люди з вищими показниками грандіозного нарцисизму значно частіше повідомляли про досвід остракізму, ніж ті, чиї показники були нижчими.

В окремому щоденниковому дослідженні (N = 323) учасники щодня протягом 14 днів фіксували моменти, коли почувалися виключеними або проігнорованими. Результати підтвердили вихідні опитувальні дані: учасники з вищим рівнем нарцисизму повідомляли про більшу кількість епізодів відчуття виключеності. Це зміцнило аргумент, що зв’язок між нарцисизмом і остракізмом проявляється не лише в ретроспективних оцінках, а й у повсякденному житті.

Крім того, автори провели серію з шести додаткових досліджень за участю понад 2500 осіб, щоб вивчити механізми цього зв’язку. У цих роботах перевірялися два ключові аспекти:

• Чутливість до неоднозначних сигналів виключення: учасники з вищим рівнем нарцисизму сильніше реагували на невизначені або двозначні ознаки можливого виключення, сприймаючи їх як реальні загрози соціального відторгнення.
• Провокуюча поведінка: нарцистичні риси передбачали вищу ймовірність поведінки, яка викликала роздратування й відторгнення в оточуючих, що справді підвищувало ризик бути виключеним із груп.

Ці дослідження спиралися на експерименти й мультиметодні дизайни (опитування, поведінкові завдання), що дозволило підвищити надійність висновків.

Нарешті, наймасштабніша частина роботи базувалася на даних національної лонгітюдної панелі Нової Зеландії (New Zealand Attitudes and Values Study) з вибіркою 72 289 осіб і спостереженням упродовж 14 років. Лонгітюдний крос-лаговий аналіз показав взаємний зв’язок між остракізмом і нарцисизмом:

• Відчуття соціального відчуження й виключеності передбачало зростання нарцистичних рис через рік.
• Водночас вищий рівень нарцисизму передбачав підвищення відчуття відчуження в майбутньому.

Ці дані свідчать про двосторонню динаміку: переживання остракізму може посилювати нарцистичні риси, а нарцисизм, своєю чергою, робить людей більш уразливими до відчуття соціального виключення. Автори підкреслюють, що такий замкнений цикл може сприяти закріпленню нарцистичних рис упродовж життя.

Таким чином, це велике мультиметодне й багатонаціональне дослідження дає переконливі докази складних взаємозв’язків між нарцисизмом і остракізмом, включаючи короткострокові повсякденні ефекти й довгострокові зміни особистісних характеристик.

Повний текст дослідження доступний тут: https://doi.org/10.1037/pspp0000547

Час і культура формують моральні орієнтири

Відносні відмінності у часі й культурі починають систематично впливати на моральні судження дітей приблизно у 8–9 років. Це показало дослідження, опубліковане в Developmental Psychology, у якому вивчалося, як діти зі США та Китаю оцінюють хороші й погані вчинки залежно від того, чи відбулися вони в минулому або заплановані на майбутнє.

У дослідженні взяли участь 346 дітей віком від 6 до 9 років зі США та Китаю. За допомогою індивідуальних інтерв’ю дітям пропонувалися гіпотетичні сценарії, що описували моральні (наприклад, допомога другові) й аморальні (наприклад, заподіяння шкоди іншому) дії. Основним елементом дизайну була часова маніпуляція: дії були представлені або як ті, що відбулися минулого тижня, або як заплановані на наступний тиждень. Учасників просили оцінити, наскільки сильно людина заслуговує похвали чи осуду за ці вчинки, а також пояснити свої відповіді.

Ключові результати показали культурно специфічну часову асиметрію в моральних оцінках. До 8–9 років американські діти демонстрували виражене зміщення у бік майбутнього (future bias), подібне до дорослих у США: вони вважали, що майбутні хороші вчинки заслуговують більшої похвали, ніж аналогічні дії в минулому, і суворіше засуджували погані вчинки, які мають статися, порівняно з уже скоєними.

На відміну від цього, китайські діти того ж віку демонстрували протилежну тенденцію (past bias), за якої хороші вчинки, скоєні раніше, вважалися більш гідними визнання, а майбутні — менш цінними. Погані вчинки в минулому викликали сильніше засудження.

Для дітей 6–7 років спостерігалися подібні культурні відмінності у напрямку оцінок, але ці відмінності не досягали статистичної значущості, що свідчить про те, що такі культурно специфічні моральні уподобання формуються до 8–9 років.

Аналіз пояснень, даних дітьми, також виявив культурні відмінності у змісті моральних міркувань. Американські діти частіше підкреслювали індивідуальний вибір і внутрішні якості особистості, говорячи про бажання бути хорошим або рішення допомогти, тоді як китайські діти частіше посилалися на соціальну пов’язаність, групову норму й обов’язок допомагати іншим.

Автори дослідження інтерпретують ці результати як свідчення того, що культура й соціальні норми починають систематично формувати моральні часові уподобання приблизно у 8–9 років. Це підтверджує ідею, що моральний розвиток не лише універсальний за своєю основою, але й глибоко контекстуальний, відображаючи цінності й пріоритети конкретного суспільства.

Смирення пригнічує гнів

Смирення пов’язане з нижчим рівнем гніву та меншою схильністю приписувати ворожі наміри іншим людям у неоднозначних соціальних ситуаціях. Це показало дослідження, опубліковане в Personality and Individual Differences, у якому використовувалися опитувальні та експериментальні методи для виявлення зв’язку між смиренням і агресивними реакціями.

У перших двох дослідженнях за участю 278 дорослих із США вимірювалися когнітивне смирення (готовність визнавати обмеження власних знань і відкритість до альтернативних поглядів) та загальне смирення як риса особистості. Учасники оцінювали свій рівень смирення за валідованими шкалами, після чого читали описи соціальних ситуацій із невизначеними намірами іншої сторони (наприклад, хтось випадково штовхає їх у коридорі) й повідомляли, наскільки вони приписують цій людині ворожі мотиви.

Результати показали, що вищий рівень смирення був пов’язаний із меншою схильністю робити ворожі атрибуції й із нижчою самооцінкою переживання гніву у відповідь на ці сценарії. Також смирення виявилося негативно пов’язаним із більш загальними показниками фізичної агресії, вербальної агресії та ворожості, виміряними за стандартизованими опитувальниками (наприклад, Buss-Perry Aggression Questionnaire).

У третьому дослідженні брали участь 96 осіб, яких випадковим чином розподілили в одне з двох експериментальних умов. У «смиренній» групі учасники виконували письмові завдання, спрямовані на підвищення смирення, включаючи вправи на визнання власних помилок, обмеженості знань і вдячності іншим. Контрольна група виконувала завдання на загальну саморефлексію без акценту на смиренні.

Після цього всі учасники читали аналогічні неоднозначні сценарії й повідомляли про рівень гніву та схильність приписувати ворожі наміри.

Результати показали, що учасники, які пройшли інтервенцію на смирення, повідомляли про значно нижчий рівень емоційного гніву при інтерпретації ситуацій. Однак різниць між групами в рівні ворожих атрибуцій чи показниках поведінкової агресії виявлено не було. Це свідчить про те, що короткочасне підвищення смирення насамперед знижує емоційну реактивність на потенційно провокативні ситуації, але не завжди змінює когнітивні інтерпретації чи готовність до агресивних дій.

Автори роботи підкреслюють, що смирення може бути важливим особистісним ресурсом для емоційної регуляції гніву, особливо в неоднозначних або провокативних соціальних контекстах. Однак його вплив на когнітивні інтерпретації та поведінкові тенденції може потребувати більш тривалих або інтенсивних інтервенцій.

Переосмислення гендерного розриву обурює, але мотивує жінок

Переформулювання гендерного розриву на керівних посадах у політиці з «жінки недостатньо представлені» на «чоловіки надмірно представлені» викликає у жінок сильніше виражений гнів і мотивує їх до дій щодо скорочення цього розриву. Це показало дослідження, опубліковане в Journal of Experimental Social Psychology, у межах якого було проведено низку пілотних і одне велике попередньо зареєстроване дослідження із загальною вибіркою понад 10 000 учасників із США та Великобританії.

У цих дослідженнях учасникам пропонувалися сфабриковані новинні статті про гендерний розрив у політиці та бізнесі. Маніпуляція полягала в тому, що статті описували одну й ту саму статистику двома різними способами: або підкреслювалося «недостатнє представництво жінок» (underrepresentation frame), або «надмірне представництво чоловіків» (overrepresentation frame).

Результати показали, що саме в політичному контексті формулювання, яке вказувало на надмірне представництво чоловіків, викликало у жінок значно більше гніву й посилювало сприйняття розриву як несправедливого. При цьому в чоловіків ці ефекти або були відсутні, або значно слабші. У бізнесі подібний ефект фреймінгу не проявлявся — що автори пояснюють відмінностями у сприйманій легітимності та політичній важливості цих сфер.

Аналіз даних також виявив, що гнів відігравав роль медіатора між типом фрейму та подальшими діями чи намірами учасників. У пілотних дослідженнях жінки, які відчували більший гнів через нерівність, демонстрували сильніші поведінкові наміри щодо скорочення гендерного розриву. Це включало підвищений інтерес до читання матеріалів про зміну статус-кво, написання більш різких листів на підтримку законодавства, спрямованого на вирішення проблеми гендерної нерівності, та більшу мотивацію робити пожертви на програми зі скорочення гендерної упередженості.

Особливо вираженими ефекти були у жінок із лівими політичними поглядами. Це підкреслює важливість контексту й індивідуальних відмінностей у тому, як люди реагують на формулювання, пов’язані із соціальною справедливістю.

Автори роботи роблять висновок про те, що спосіб подачі інформації про гендерний розрив може суттєво впливати на емоційні реакції й готовність до дій. Представлення розриву як проблеми «надмірного представництва чоловіків» активує у жінок сприйняття соціальної несправедливості й посилює їх залученість у дії, спрямовані на скорочення нерівності, особливо в політичній сфері. Це дослідження підкреслює значущість мовних фреймів як інструмента соціальної мобілізації та важливість їх усвідомленого використання в публічних дебатах.

Повний текст дослідження доступний тут: https://doi.org/10.1016/j.jesp.2024.104709