Кендіс Монсон про те, чому важливо говорити про травму

Коли по-справжньому важко говорити — потрібен хтось, хто вміє слухати.

22 липня клуб для психологів «На кушетці» запрошує на лекцію «Когнітивна обробка та когнітивно-поведінкова спільна терапія ПТСР» з Кендіс Монсон - клінічною психологинею, дослідницею травми, співавторкою когнітивно-поведінкової парної терапії для ПТСР (CBCT). Це можливість познайомитися з сучасними когнітивними підходами, що допомагають відновлювати внутрішню стабільність і близькі стосунки.

Кендіс Монсон - авторка понад восьми книг і більш ніж 150 наукових публікацій, керівниця IMPACT Lab у Toronto Metropolitan University, членкиня Американської та Канадської психологічних асоціацій і Колегії нових науковців Королівського товариства Канади.

Напередодні лекції публікуємо фрагмент її інтерв’ю про те, як слухати по-справжньому й допомагати людині віднайти себе навіть після найтемніших досвідів. Повну версію англійською можна переглянути на YouTube-каналі The Trauma Therapist Podcast.

Для мене було честю мати можливість слухати історії, працювати з людьми системно й бачити, як вони змінюються за відносно короткий час

Я народилася в Уліссі, штат Канзас. Свою академічну освіту здобула на Середньому Заході, згодом переїхала на Східне узбережжя, а зрештою перебралася до Торонто, у Канаду. Це було вже в другій половині мого навчання, коли я почала працювати з ветеранами у спеціалізованому ветеранському госпіталі. Я слухала їхні розповіді про те, як вони опинялися в надзвичайно складних і компрометуючих ситуаціях, переживали справді трагічні події.

Для мене було великою честю мати можливість слухати ці історії, працювати з людьми системно й бачити, як вони змінюються за відносно короткий час. Чесно кажучи, саме тоді я «захворіла» цим бажанням слухати людські історії.

І навіть сьогодні, понад 25 років після завершення навчання, я відчуваю себе найщасливішою людиною у світі, бо маю привілей бути поруч із людьми, коли вони пускають мене у своє життя й дозволяють супроводжувати їх у їхніх подорожах, ділячись найінтимнішими й найуразливішими деталями. Я відчуваю величезну вдячність за те, що маю право чути це, з їхньої згоди. І водночас за те, що можу бачити, як вони стають кращими версіями себе. Це справді неймовірно.

Я думаю, що психологи, соціальні працівники, психотерапевти — всі трохи займаються дослідженнями

Що мене привело в психологію? Я навчалася на клінічного психолога. Думаю, мене привело в психологію те, що я народилася вже в зрілому віці моїх батьків і була оточена багатьма жінками, які постійно говорили про людей у своєму житті та про стосунки між ними. Мабуть, завдяки цьому я з дитинства навчилася краще помічати людей, розуміти їх. І я просто дуже любила слухати їхні історії. 

Мені рідко буває нудно з людьми. Таке трапляється, але це виняток, бо люди насправді дуже цікаві. Історії людей мене захоплюють. І я думаю, що психологи, соціальні працівники, психотерапевти — ми всі трохи займаємося дослідженнями. Ми ж маємо власні труднощі, через які проходимо. Цілком чесно скажу, що я теж належу до цього «клубу» пошуку себе та самопізнання. Але, звісно, з метою допомогти ще й багатьом іншим людям.

Я думаю про себе передусім як про клініцистку, але клініцистку, яка любить математику

Я була першою в родині, хто вступив до університету. Мій батько працював водієм вантажівки, а мама була домогосподаркою. Я вступила до університету з наміром стати бухгалтером, бо мені добре давалася математика. Це було дуже зрозуміле й практичне рішення, яке відповідало тому середовищу, звідки я родом.

Але дуже швидко я зрозуміла, що бухгалтери й люди навколо мене були, ну, доволі нудними. Мабуть, це були не зовсім «мої» люди. А мені справді подобалося поєднувати цифри з людською поведінкою.

Був семестр, коли я одночасно вивчала управлінський облік, податковий облік, аномальну психологію та психологію розвитку. Я думаю про себе передусім як про клініцистку, але клініцистку, яка любить математику. Мені подобається застосовувати метрики й статистику у своїй роботі та робити наше розуміння людської поведінки науково обґрунтованим. Це теж частина цієї історії.

Я зосередилася на створенні інтервенцій, які справді працюють, і як навчати клініцистів ефективно їх застосовувати. Це стало справою мого життя

Моя перша робота з ветеранами була у 1997 році, в госпіталі для ветеранів у Бостоні, у Національному центрі з вивчення ПТСР. Звісно, ще до цього я вже працювала з людьми, які пережили травму, адже травма, це дуже поширене явище.

Я була волонтеркою у Притулку для жертв зґвалтувань і домашнього насильства, тоді він так і називався. Я носила пейджер і виїжджала до лікарні, щоб зустріти постраждалих. Тож мій інтерес до теми травми сформувався дуже рано.

Хоча на початку аспірантури мене трохи більше цікавили саме кривдники, ті, хто чинить насильство. Але коли я почала працювати із жертвами й побачила їхню здатність змінюватися — це мене справді захопило. Я зосередилася на тому, як створювати інтервенції, які справді працюють, і як навчати клініцистів ефективно їх застосовувати. Це стало справою мого життя.

Я переконана, що сам поділ на «жертв» і «кривдників» — це хибна дихотомія

Мене приваблювало вивчення кривдників, бо, чесно кажучи, якщо ми хочемо по-справжньому боротися з проблемою домашнього насильства та інших форм агресії, маємо зрозуміти тих, хто його чинить. Нам потрібно з’ясувати, хто з них піддається лікуванню й яке саме лікування може бути ефективним. Так я й опинилася в цій темі.
Я навчалася в Університеті Небраски, відомому своєю сильною програмою з судової психології. Це середовище дуже вплинуло на мій спосіб мислення й професійні інтереси. Я й досі працюю в цій сфері, але з часом мене набагато більше почали цікавити жертви й люди з ПТСР. Причина проста: це справді піддається лікуванню. Я бачила, як люди змінюються на краще. Це та галузь, де «розмовна» терапія має незаперечну перевагу над медикаментами. І це дуже переконливо.

Один із проектів, над яким я працюю й який для мене дуже важливий, це лікування людей із ПТСР у в’язницях, зокрема тих, хто сам скоїв насильство й тепер має травму через власні дії. Наприклад, я працювала з людьми, які були в бандах, убивали членів власних родин і тепер переживають провину, сором і глибоке каяття.

Я переконана, що сам поділ на «жертв» і «кривдників» — це хибна дихотомія. Людина може бути і тим, і іншим водночас. Це не дві абсолютно окремі категорії. Ті, хто сам зазнав травми, можуть з часом стати кривдниками. А ті, хто чинить насильство, самі часто виявляються жертвами. Тож дуже спрощено й навіть помилково ділити їх на дві різні групи.

Так, і важливо сказати прямо: бути кривдником не означає, що ти обов’язково був жертвою. І навпаки: якщо тебе травмували, це зовсім не означає, що ти приречений стати кривдником. Я виступаю проти цієї спрощеної й хибної уяви про чіткі й прості ідентичності. Люди набагато складніші, якщо подивитися на їхню історію та на те, ким вони можуть стати в майбутньому.

Я розумію, що не всім так щастить — любити свою роботу

Я почала писати і це була просто удача, чесно кажучи. Адже одне — бути терапевтом чи психологом і працювати з людьми, а зовсім інше — писати книжки, статті, займатися дослідженнями.

Ймовірно, у мене є певна схильність до надмірного прагнення досягнень, це теж те, над чим доводиться працювати.

Ось одна частина відповіді: я справді дуже люблю вчитися. Це навіть трохи кумедно, адже в дитинстві моєю улюбленою грою була «школа», і я завжди була вчителькою. З раннього віку я добре вчилася і дуже любила сам процес пізнання. Я по-справжньому допитлива людина.

Ця природна цікавість привела мене до того, що я тягнулася до людей, які ставили найцікавіші запитання й робили найкращу роботу. Я завжди думала: можливо, я не найрозумніша в кімнаті, але я вмію дуже наполегливо працювати.

Я знаходила дуже розумних людей, намагалася працювати з ними й вчитися в них. Згодом це перетворилося на своєрідний «сніговий ком», коли ти залучаєш інших людей, будуєш цілі команди талановитих спеціалістів.

Ще одне, що я зрозуміла в цьому процесі: розумних людей у світі дуже багато. Інтелект — не така вже й рідкісна річ. Найважливіше — знайти справді хороших людей, з якими можна працювати й які поділяють твою пристрасть до справи. Саме це робить можливим продуктивну роботу. Я ніколи не думала: «Хочу написати стільки-то статей  чи книжок». Це ніколи не було метою само по собі. Це швидше був побічний продукт того, що я справді люблю те, що роблю. І я розумію, що не всім так щастить — любити свою роботу.

Один із моїх принципів — протидія стигмі й підтримка надії

Був приблизно 1997–1998 рік. Я вступила до аспірантури у 1993-му, мені тоді було 21 рік. Думаю, що вперше побачила клієнта у 22 — зараз це видається мені трохи шаленим.

На той час, у 1997–1998 роках, у госпіталі для ветеранів наше розуміння ПТСР тільки формувалося. Це вже був визнаний діагноз, починалися систематичні спроби розробляти й перевіряти методи лікування. Але багато з того, що тоді робили у госпіталі для ветеранів, я б назвала радше паліативною допомогою — управління стресом, контроль гніву, розвиток міжособистісних навичок. Було дуже багато медикаментозного лікування, мета якого полягала в тому, щоб полегшити страждання й мінімізувати симптоми.

У мене була чудова супервізорка, докторка Барбара Найлз (низький уклін їй), яка сказала: «Є така терапія — когнітивна процесинг-терапія (CPT), яку Петті Резік тестувала для жінок, що пережили сексуальне насильство. Може, спробуємо її з ветеранами? Я буду тебе супервізувати». Це був приклад того, як ми вирішили спробувати щось нове й подивитися, що з цього вийде. І це стало початком цілого напряму досліджень когнітивних терапій і самої ідеї, що люди справді можуть одужувати. Тоді панувала думка, що ПТСР — це пожиттєвий вирок, з яким доведеться жити завжди. І так, для деяких людей це справді хронічний стан. Я не хочу стверджувати, що всі повністю одужують, але дуже багато людей дійсно відчувають значне поліпшення, а дехто навіть більше не відповідає критеріям діагнозу.

Я була однією з багатьох, хто допоміг змінити уявлення про ПТСР як про стан, з якого можна відновитися, а не як про вирок на все життя. Це було дуже цікаво спостерігати. Зараз одна з тем, про які я часто говорю - це обмеження у тому, щоб не робити людей «крихкими», коли ми говоримо про травму. Не боятися допомогти їм повернутися до цих досвідів і систематично пропрацьовувати їх, щоб вийти на інший бік.

Бо коли ми кажемо: «Ти ще не готовий» або «Ми боїмося, що тобі стане гірше», ми фактично передаємо послання, що людина нібито не здатна впоратися, безсила, некомпетентна. 

Один із моїх принципів — протидія стигмі й підтримка надії. Ми повинні говорити про те, що наші клієнти набагато сильніші, ніж ми думаємо

Точаться розмови про те, що нібито не обов’язково говорити про те, що сталося
Є кілька важливих моментів. По-перше, існують терапії, які не передбачають прямого повернення до травматичних спогадів, так звані «не орієнтовані на травму» підходи. Вони справді дають покращення, хоча зазвичай їхній ефект менш виражений. Але знаєш, ніхто не має права змушувати людину лікуватися певним способом. Це завжди питання поваги й інформованої згоди. Людина сама вирішує, що вона хоче робити.
Цікаво й те, що є багато способів «повернутися» до травми, якщо людина вирішує це зробити. Іноді люди уявляють собі це «повернення» як дуже деталізоване занурення в образи — звуки, запахи, відчуття. Але існують підходи, які дозволяють працювати з травмою без такого «тонкого нарізання» досвіду, і вони теж можуть бути ефективними. Тож є різні шляхи до однієї мети, залежно від того, який шлях обирає сама людина.

Загалом мене хвилює саме послання про те, що людям «не варто» говорити про свою травму. Оце мене справді турбує. Бо розмови про пережите у підтримувальному середовищі, чи то з фахівцем, чи з близькою людиною, дійсно допомагають. Ми ж не хочемо прищеплювати ідею, що, розповідаючи про свою травму, ти нібито «забруднюєш» інших або що від цього тобі не стане краще.

Мене турбує тема «триґер-ворнінгів». Мені здається, що ми стали трохи «травмофобними». Якщо ми постійно поводимося так, ніби люди не повинні нічого чути, бачити чи переживати, ми фактично позбавляємо їх можливості навчитися це витримувати. Ми знецінюємо їхню здатність справлятися з труднощами. Особливо якщо зважати на те, що травма, це надзвичайно поширене явище. Понад 75% людей мають досвід травми. Тож важливо замислитися над тим, яке послання ми передаємо, коли кажемо: «Не говори про те, що сталося» або намагаємося зробити такі розмови надто «стерильними». Адже тоді ми можемо не до кінця усвідомити справжній масштаб і вплив того, що насправді відбувається у світі. Це одна з тих тонких речей, які я помітила у своїй роботі.

Нещодавно була стаття, здається, в The Times, про те, як деякі елітні коледжі обговорювали, чи варто додавати попередження про тригери в програму з літератури. Це була дуже цікава стаття, яка піднімала багато з того, про що ми говоримо зараз. І, звісно, там звучали обидві сторони. Думаю, найголовніше тут те, що нам потрібно про це говорити. Я «за» діалог. Насправді я хотіла б, щоб у нас було більше таких розмов. Але для мене головна думка полягає в тому, що є цінність у тому, щоб показувати речі реалістично, такими, якими вони є, аби по-справжньому зрозуміти їхній вплив.

Для мене особисто, однією із захисних рис є те, що я не уявляю деталі надто яскраво
Я часто думаю про те, як починала працювати з темою травми, особливо коли відбираю студентів і навчаю їх. Гадаю, що здатність стати терапевтом, який працює з травмою, залежить не стільки від навчання, скільки від самого процесу відбору — від того, кого ти залучаєш до цієї роботи.

Для мене особисто, однією із захисних рис є те, що я не уявляю деталі надто яскраво. Знаєш, є люди, які, почувши історію, одразу малюють у голові дуже деталізовану, живу картину. У мене цього зовсім немає. І я думаю, що це певною мірою захищає мене, коли я слухаю важкі історії. Хоча, звісно, були такі розповіді, які справді було дуже важко чути. І я зовсім не хочу сказати, що я або хтось інший абсолютно «імунний» до цього.

Ще один захисний момент для мене як для терапевтки, це те, що я приходжу на сесію з конкретною метою: допомогти цій людині. Так, я слухаю її історію, але водночас думаю: «Добре, як я можу допомогти їй стати краще, зважаючи на те, що вона мені розповідає?» Ти налаштовуєшся на цю мету, і це також створює певний захисний бар’єр.

Я вже казала це раніше й трохи повторюсь: для мене сам факт того, що людина ділиться зі мною найінтимнішими моментами, коли вона відчуває провину чи сором за свою реакцію, — це величезний подарунок. Як можна в цей момент не бути присутньою й не віддати цьому належного? Це справді безцінний дар, який отримуєш не від кожного.

Бувають моменти, коли саморозкриття може бути надзвичайно важливим

Тема саморозкриття завжди дуже цікава, правда? Багато навчальних програм, і це цілком виправдано, досить категоричні в цьому питанні, майже догматичні: мовляв, є тільки одна правильна відповідь — «ніколи нічого про себе не розкривай». Але я вважаю, що бувають моменти, коли саморозкриття може бути надзвичайно важливим.
Я працювала з парою однієї статі. Вони відчували, що система, у якій живуть, дуже їх переслідує. І в той час це, мабуть, було правдою.

Одного разу сталася кумедна ситуація: вони випадково піднялися не тим ліфтом, повернулися вниз, а я саме зайшла в той самий ліфт, щоб вийти з роботи. І вони запитали: «Ти йдеш додому до свого чоловіка?» А я відповіла: «Я йду додому до своєї дружини». Вони не знали, що я тоді була у стосунках із жінкою. Я подумала: «О, це зблизить нас, вони подумають, що я їх краще розумію. І тепер, знаючи це про мене, ми зможемо вибудувати ще кращий робочий альянс».

Але сталося навпаки. Вони були шоковані: «Боже мій! Ти у стосунках із жінкою, працюєш у цій організації! Тебе ж будуть переслідувати!» Вони дуже занепокоїлися й почали захищати мене від уявної загрози.

І зрештою, як це часто буває в психотерапії, після певної паузи й відновлення нашої роботи це, мабуть, навіть пішло на користь. Я змогла сказати: «Насправді мій досвід інший» — і поговорити про це більш відверто. Ми винесли цю тему в робочий простір.

Але я все ж вважаю це помилкою, бо хотіла б бути більш усвідомленою у своєму саморозкритті. Це було спонтанно — просто хтось запитав у ліфті, а я відповіла. Я пішла за цим імпульсом без роздумів. Я справді хотіла б у таких моментах бути уважнішою. І загалом про себе як про терапевтку скажу: іноді я просто «пливу» за розмовою, а потім думаю: «Ех, треба буде це якось виправити».

Коли я почала працювати у Ветеранському госпіталі, однією з головних речей, які я чула від пацієнтів про те, чому вони взагалі вирішили звернутися по допомогу, були їхні стосунки з партнером

Частина мого досвіду пов’язана з навчанням тому, як застосовувати парну й сімейну терапію для лікування індивідуальних проблем. Мій науковий керівник спеціалізувався на дослідженнях пар. Коли я почала працювати у Ветеранському госпіталі, однією з головних речей, які я чула від пацієнтів про те, чому вони взагалі вирішили звернутися по допомогу, були їхні стосунки з партнером.

Практично всі психічні розлади дуже сильно впливають на стосунки. Це стало для мене очевидним продовженням мого попереднього досвіду, і  я побачила, що саме у стосунках найбільше болить, саме це часто приводить людей у терапію.

Тож у 2001 році я почала розробляти когнітивно-поведінкову парну терапію для ПТСР. І тепер, через 22 роки, у нас уже п’ять клінічних випробувань, багато case study, кілька неконтрольованих досліджень. Ми навіть тестували цей підхід разом із MDMA як інтервенцію для лікування ПТСР.

Це, мабуть, одна з тих речей, якими я найбільше пишаюся у своїй кар’єрі з точки зору креативності. Тоді багато хто казав: «Ти що, серйозно? Ти думаєш, можна працювати з травмою в парній терапії?» А я відповідала: «Так!»

Як це працює? Значна частина роботи — це розвиток комунікативних навичок. Ми навчаємо пари краще спілкуватися. Але є й інша частина: багато пар, де є ПТСР, дуже схильні уникати людей, місць, ситуацій. І часто партнер теж підлаштовується під ці симптоми, посилюючи їх. Ми працюємо як єдина система, щоб разом протистояти ПТСР, намагаємося подолати таке уникання. 

Коли ми покращуємо стосунки пари, ми переходимо до когнітивної роботи разом. Ми досліджуємо думки, які можуть бути проблематичними для того, хто пережив травму, але також і для партнера, який може мати власні дисфункційні переконання.
Ми вчимо їх критично мислити разом, щоб працювати над тими думками, які підтримують або загострюють розлад.

У мене є книжка, яка могла б допомогти тим, хто цікавиться цією темою. Вона видана видавництвом Guilford Press. Якщо просто загуглити моє ім’я разом із «conjoint therapy for PTSD», її можна легко знайти. Ця книга називається «Harnessing the Healing Power of Relationships» («Використання цілющої сили стосунків»). Це посібник для терапевтів. Там немає нічого такого, чого не міг би прочитати пацієнт чи близька людина, але книга орієнтована насамперед на професіоналів.