Коли клієнт вам дякує. Яку динаміку тут можна побачити і як із цим працювати?

Почуття вдячності клієнта до терапевта — це завжди більше, ніж ввічливість. Це внутрішня подія. Вона може бути несподіваною, зворушливою, такою, що збиває з пантелику — і для клієнта, і для терапевта. За словами «дякую» часто стоїть складна внутрішня робота: від визнання залежності й довіри — до переживання болю, втрати й возз’єднання з власною душею.

Поява вдячності — ознака того, що людина перестає триматися за ілюзію повної автономії й визнає свою вразливість. Вона може залежати від іншого — і при цьому не руйнуватися. 

Дональд Віннікотт писав: «Зріла залежність — це не крок назад, а умова свободи. Лише той, хто вміє бути залежним, може бути по-справжньому автономним» (Winnicott, 1965).

Коли клієнт дякує, він часто має на увазі: «Ти витримав мене, коли я сам себе не міг витримати. Ти залишився поруч, коли мені здавалося, що я все руйную».

З погляду самопсихології Гайнца Кохута, вдячність часто вказує на процес інтроекції функції турботи. Те, що раніше було зовні — турботливий Інший, — тепер стає частиною Я. «Пацієнт починає піклуватися про себе так, як колись піклувався про нього значущий об’єкт» (Kohut, 1977).

Вдячність клієнта може означати, що його внутрішній світ поповнився фігурою, здатною на турботу, витримку й стійкість. 

Але вдячність може бути й іншою. За нею може стояти страх — бути відкинутим, здатися невдячним, порушити правила «хорошого клієнта». У таких випадках «дякую» звучить як захист. Воно не пов’язане з внутрішнім теплом, а радше — з потребою зберегти контакт будь-якою ціною.

Тут важливо розрізняти: це вдячність від справжнього Я чи акт хибної лояльності, як форма психологічного маскування? І осмислювати її не як похвалу, а як матеріал для дослідження.

Одна з найзворушливіших форм вдячності в терапії — це вдячність крізь горе. Клієнт може плакати не тому, що отримав допомогу, а тому, що її не було раніше. Вдячність стає способом визнати втрату, яку раніше неможливо було оплакати.

У цьому контексті Джеймс Голліс писав: «Коли людина визнає те, чого вона не отримала, але змогла пережити, душа починає зцілюватися. Не від спогадів, а від ілюзій» (Hollis, 1996).

Завдання терапевта тут — не «віддзеркалити позитив», а витримати амбівалентність: у вдячності може звучати біль, сором, розгубленість, страх.

Часто вдячність з’являється ближче до завершення терапії. Це може бути знаком, що клієнт здатен відпускати. Він забирає з собою не просто пам’ять про турботу, а й здатність до турботи — як внутрішню функцію.

Томас Оґден писав: «Пацієнт забирає терапевта із собою не як фігуру, а як можливість бути з іншим, не втрачаючи себе» (Ogden, 1994).

Вдячність у цьому сенсі — не фінал, а знак зрілості: я можу бути у стосунках, не втрачаючи кордонів. Я здатен визнати, що мене прийняли — і це досвід, який залишиться зі мною.

Робота з вдячністю в терапії потребує особливої уваги. За теплим словом може ховатися багато почуттів — і не всі з них комфортні. Але якщо вдячність звучить вільно, без напруги й страху, — це свідчення важливої душевної трансформації. Це момент, коли клієнт каже: «Тепер я можу бути з іншим — і залишатися собою».